Незнайомець передав студентці записку в автобусі, і вона вирішила знайти її адресатку

— Гаразд, переплутав, із ким не буває, — бурмотіла Марина. — Але ж я не Світлана. І весілля начебто не планувала. У молодших класах пара прихильників була… Тільки навряд чи вони самі тепер про це згадають. Брата в мене теж немає, ні рідного, ні названого, тут уже на 100 відсотків упевнена. Не мені це писали.

Вона зупинилася й подивилася вгору, наче небо могло підтвердити її здогад. Над головою пролетіли два стрижі; на сусідній вулиці надривався півень. Марина зітхнула, зминаючи аркуш.

Викинути — й забути. У неї канікули, своє життя, а не чужі любовні складнощі. Усе розсудливо, усе правильно. Але десь усередині вже обурено пищала совість: викидай, звісно, нехай двоє так і лишаться нещасними, не розібравшись у власних почуттях. Він поїде служити й тужити, вона гадатиме, чому друг не прийшов на весілля. Чужу долю зламати недовго, безсовісна!

За два двори до дому Марина знову зупинилася. Гаразд. Від думки, що через безглузду помилку людина не дізнається чогось важливого, і справді ставало моторошно. Записка дійшла до неї — передавати далі нікому. Отже, доведеться самій знайти ту, кому вона призначалася. Але спершу — додому й поїсти.

Із цим рішенням Марина й увійшла до хвіртки. Батьки зустріли студентку, що повернулася, як і належить зустрічати втомлену після дороги доньку: засипали розпитуваннями, всадовили за стіл і нагодували досхочу. Надвечір їй дали чистий рушник і відправили митися до натопленої лазні. Після їжі й парної Марина зовсім розімліла, і ранкова історія з незнайомцем вилетіла з голови. Записка нагадала про себе, коли Марина розбирала речі в шафі: складений аркуш випав із кишені сорочки.

— Мамо, можна спитати? — Вона з’явилася на кухні, де готувалася пізня вечеря.

— Що сталося, ковдри не знайшлося? — Мати не обернулася від сковороди з млинцями.

— Та знайшлося, — Марина похитала головою. — Зі мною сьогодні дивна річ сталася.

Сівши за стіл, вона налила з графина холодного вишневого компоту й розповіла про автобусного незнайомця. Потім подала матері аркуш.

— А я вже вирішила, що романтики перевелися, — мрійливо зауважила та, прочитавши.

— Може, здогадаєшся, хто це? Хлопець вийшов на першій зупинці, мабуть, тутешній. Років 25, кремезний, смаглявий, волосся темне.

— Та таких у нас пів села! Це ж як голку в копиці сіна шукати, — упевнено відповіла мати й знову взялася до млинців.

— А Світлани в селі є?

— Є, — кивнула вона, вже посміхаючись. — Бабуся Світлана. Їй, щоправда, вже за сімдесят років, сумнівно, щоб такі прихильники завелися. Ще одна Світлана є, та вона давно заміжня, двоє дітей. Не підходить. У сусідів дівчатко трьох років, теж Світланка. Але й її з твоєї історії доведеться викреслити.

Марина кисло подивилася у вікно. Захотіла добру справу зробити, а зачепитися нема за що. І тут згадала: у записці було ще одне ім’я. Точніше, кличка.

— Мамо, а Дружок — це ж собака?

— У нас, мабуть, собака, — замислилася мати. — То ти що, зібралася двори обходити, дізнаватися, хто як свого пса кличе?

І справді безглуздо. Собак тримали багато хто: кудлаті сторожі служили краще за дзвінки. Здіймати на ноги село, розпитуючи господарів про клички, Марина не збиралася. А раптом Дружком назвали кота? Або бичка, чи ще якусь живність? Тоді пошуки взагалі розтягнуться до безкінечності. Вона зітхнула.

— Поїж-но та лягай, хоч виспишся, — мати поставила перед нею тарілку млинців. — Завтра вишню перед домом збиратимемо, компот закручуватимемо. Тато вже банки з-під підлоги дістав.

Сперечатися Марина не стала й полізла в холодильник по сметану.

Ранок почався запахом сирників, міцного чаю й свіжоскошеної перед двором трави. Марина розчинила в своїй кімнаті вікно, потягнулася, наче вітаючись із цілим світом, і мимоволі подумала, як же добре вдома. В інститутському гуртожитку вранці доводилося стояти у величезній черзі до душу, а тут можна було просто дихати літнім повітрям із відчиненого вікна.

— Поїж і сходи по цукор, гроші на підвіконні, — сказала мати, подаючи сніданок. — Оце господиня: компот варити зібралася, а цукру кіт наплакав.

— Ага, — озвалася Марина з набитим ротом.

— Ми тим часом драбину із сараю витягнемо, почнемо з батьком решту вишні знімати, — вела далі мати, перекладаючи варення в розетку. — Тільки не гуляй довго. Ще нагуляєшся, попереду ціле літо…