Незнайомець передав студентці записку в автобусі, і вона вирішила знайти її адресатку

За пів години Марина вже спорядилася до походу в єдиний сільський продуктовий: стара авоська, список не лише з цукром, панама від сонця. Вона йшла, позіхала на весь рот, трохи бурчала — і все одно раділа. Це була дорога рідним селом, а не міська біганина із запізненням на пари.

Магазин містився за рікою. Нові шльопанці поскрипували на кожному кроці; односельці порались біля дворів. Марина вдихала запахи сіна, квітучих кущів, річкової води й пилу, слухала сільський літній день. На душі ставало тепло, і вона сама не помітила, як усміхнулася.

Біля мосту, де вузька пішохідна частина сусідила з широкою проїжджою, їй трапилася Раїса Петрівна. Колишня класна керівниця теж поспішала по покупки.

— Добрий день! — Марина привітно помахала їй.

— Мариночко, здрастуй! Канікули почалися?

— Так! — закивала дівчина. — А у вас як справи? Зі здоров’ям усе добре?

Раїсу Петрівну любили й після випуску. Доброта анітрохи не заважала їй підтримувати в класі суворий порядок; як їй це вдавалося, учні й самі не розуміли. Згодом згадували її з вдячністю, віталися при зустрічі, заходили в гості. З учителів лише вона жила в Кам’янці й щоранку добиралася автобусом понад 30 км до школи в більшому селищі. Там навчалися діти з усіх довколишніх сіл.

Удвох до магазину йти було значно веселіше. Раїса Петрівна встигла розповісти, як домоглася ремонту у своєму кабінеті, поскаржитися на нинішні підручники й на те, якими розбещеними стали діти. Марина ділилася міським життям, інститутськими справами й щойно складеною сесією. Згадався й учорашній випадок в автобусі. Марина дістала записку, знову переповіла, як незнайомець тицьнув їй складений аркуш у долоню й зник на першій зупинці, а тоді зізналася, що досі не розуміє, кому призначався лист.

— Уявляєте, вклав мені цей папірець у долоню — і бігом з автобуса! — махала вона рукою. — А мені тепер розбирайся, хто мав його отримати.

Раїса Петрівна слухала з легкою усмішкою, потім замислилася.

— За описом я його не впізнаю. Світлану, яка збирається заміж, теж не пригадаю. Але Дружок… Десь я цю кличку чула.

Марина здивовано замовкла, не заважаючи їй згадувати.

— Дружок… Нещодавно ж до куми по смородину ходила, сюди, на інший берег. Упоперек вулиці вискочив хлопчина, років семи чи восьми, сміється. А слідом чорний молодий пес, так радісно гавкає. Хлопчик його Дружком кликав. Потім придивилася — це Кирило Мельник, молодший син сусідки моєї куми. Може, це він і є, твій пес із записки?

Прізвище насилу, але озвалося в пам’яті. Мельник навчався на два класи молодше за Марину. Чи не брат Кирила? Усього села вона не знала: шкільні подружки, сусіди — от і все коло. Плітки про кожного стрічного слухати не любила, а останні два роки й поготів не жила тут постійно.

— Не знаю, чи той це Дружок, але сходити треба, — сказала вона. — Поясніть, де живе ваша кума.

— Зараз покажу.

Міст давно лишився позаду. Вони йшли головною вулицею, і попереду, біля виїзду, вже виднівся яскравий фасад крамнички. Раїса Петрівна вказала на провулок.

— Тут праворуч. Пройдеш перехрестя, на другому знову праворуч і до самого кінця. Побачиш березу біля будинку з червоним дахом — там Дарина, моя кума. Від неї наприкінці вулиці ліворуч, у провулок, до тупичка. Знайдеш різьблений паркан із півниками — то Мельники.

Марина кивала, намагаючись утримати в голові кожен поворот. Маршрут виходив мудрований.

— Поки до тих півників дістанешся, сама мандрованим голубом станеш, — пробурмотіла вона так тихо, щоб учителька не почула.

Біля магазину вони попрощалися. Тепер Марина збиралася якнайшвидше віднести покупки додому й вирушити за вказаною адресою.

Проте сітка так відтягувала руку, що додому мимовільна посильна йшла, важко сапаючи. На сонцепеку доводилося просуватися короткими перебіжками, від дерева до дерева, відпочиваючи в затінку. До власного ґанку Марина дісталася мокра, як ломовий кінь, демонстративно поставила туго набиту сумку й перевела подих.

— Доставка прибула. Мало не здохла, поки тягла.

Мати спустилася з приставленої до вишні драбини, відставила відро ягід і взялася розбирати покупки. Не минуло й хвилини, як вона засміялася.

— Ну що? — насупилася Марина. — Тільки не кажи, що я щось забула.

— Тепер зрозуміло, чого ти вся в милі! — Мати ткнула пальцем у список, що лежав зверху. — Тут же написано: цукор — 3 кг, лимонна кислота — десять пакетиків. А ти чого накупувала?…