Незнайомець попросив зробити ляльку, схожу на його доньку

Віктор Григорович узяв простягнуті фотографії, крекчучи надягнув окуляри й почав розглядати дівчинку.

— Тепер зрозуміло, що тобі заважає, — сказав він, шморгнувши носом.

— Справді?

Таня здивувалася: сама вона перебрала сотні заготовок близького кольору, і жодна не підійшла.

— Дивись сюди, — старий тицьнув пальцем у фотографію. — У тебе око художниці, як же ти прогледіла? Візерунок райдужки рідкісний, майже такий самий, як твій. Райдужка ж як відбиток пальця — у кожного своя. Колір тут не головне, важливо, як переплітається малюнок. У вас він схожий. Тільки в дівчинки райдужка ще велика, немовляча. Ти в себе, мабуть, не помічала: очі та й очі. А мені видно одразу. Недарма я твої найгарнішими називаю. У малечі теж гарні. Тобі, значить, потрібні скельця ось із цим візерунком?

— Так, — Тетяна здивовано кивнула. — Зробите?

— Чому ж не зробити? — засміявся Віктор Григорович. — Тільки швидко не вийде.

— Скільки часу?

Вона нервово перебила його: залишалося не більше тижня.

— Днів десять, — відповів він, почухавши потилицю.

— Любенький, будь ласка, візьміться! — Таня заламала руки. — На кону багато, я добре заплачу. А якщо встигнете раніше, навіть не знаю, як віддячу.

— Тетяно, які гроші? У пам’ять про твого діда зроблю безкоштовно. Але швидкого результату не обіцяю. Тут і робота важка, і технологія непроста. Не все від мене залежить. Спробую.

— Дякую вам, Вікторе Григоровичу.

— Краще скажи, люба, що тебе так до цих ляльок прив’язало? Не повірю, ніби лише заробіток. Я сам майстер, мені зрозуміло. Але ти молода, тобі б дитину. Пізнала б материнство — одразу побачила б, як і роботи твої зміняться на краще.

Таня густо почервоніла. Говорити зі старим про свої особисті біди вона не хотіла. Віктор Григорович швидко помітив, що зачепив неприємну тему, і заговорив про інше.

Чекаючи на замовлені очі, Тетяна працювала над рештою деталей. Тіло ляльки вже було готове. Вона вкривала лаком крихітні нігтики, коли живіт скрутило від сильного болю. Водночас ударила мігрень.

Таня впала на підлогу й згорнулася в позі ембріона. Цієї миті дзенькнув дверний дзвіночок.

— Тетяно Андріївно! Що з вами? Я викличу швидку! — скрикнув Микола Степанович, побачивши її на підлозі.

— Ні, ні… Усе добре, не вигадуйте, — ледь чутно озвалася вона, тримаючись за живіт і голову.

Він усе-таки викликав швидку, налив води в склянку, обережно підняв Тетяну й переніс на диван.

Далі її пам’ять обривалася. У напівзабутті їй ввижався ангел: величезні полум’яні крила несли її вгору, якнайдалі від колишніх тривог. Вона ніби купалася в неземному жарі. Болю не було, смутку й турбот теж.

Коли Тетяна опритомніла, сувора медсестра міняла їй крапельницю.

— Де я? — спробувала запитати Таня пересохлими губами, але голос ніби залишився в роті.

— У лікарні, люба. Зараз, зараз, — відповіла медсестра, схилившись над нею й перевіряючи пульс.

Потім приходив лікар у білому халаті, біля ліжка рухалися якісь люди. Розрізнити обличчя, зрозуміти слова Таня не могла й знову заснула.

Наступного разу її розбудило міцне стискання руки. Біля ліжка сидів Олексій — схвильований, із темними колами під очима.

— Олексію… — прошепотіла вона.

— Господи, Таню! — Він ніби вийшов із глибокого сну; очі гарячково заблищали. — Танько, опритомніла! Як же ти всіх налякала. Це моя провина. Усе через мене. Який я дурень!

— Ти про що?

Вона хотіла всміхнутися, але пересохлі губи не слухалися.

— Танечко, пробач. Я зрозумів, що думав лише про себе. Присягаюся, я виправлюся.

— Олексію, я не розумію, про що ти говориш.

— Ти ще слабка. Усе налагодиться, у нас усе буде добре. Обіцяю, більше ні до чого тебе не примушуватиму.

— Перестань, Олексію, — сказала Таня, і сльози покотилися по її обличчю. — Поясни краще, як я сюди потрапила. Я нічого не пам’ятаю.

— У майстерні тобі стало зле. Відірвався тромб. Добре, що той чоловік вчасно прийшов. Швидку викликав, а її все не було. Він одразу нам зателефонував і сам привіз тебе до лікарні. Не розумію тільки, як устиг: від майстерні їхати щонайменше п’ятнадцять хвилин, а він дістався за дві. Лікарі сказали, ще кілька хвилин — і врятувати тебе вже не змогли б.

— Тромб? Але як…

— Чому ти про головний біль мовчала? Ми б одразу МРТ зробили. Танько, я осел, про тебе зовсім не думав. Мати так мене вичитала! Сам тепер не розумію, що на мене найшло. Але більше цього не буде, присягаюся.

— Олексію, годі присягатися. Я на тебе зла не тримаю. Сама тоді не розповіла про таблетки. Давай залишимо це. Скажи, що лікарі кажуть, скільки мені тут лежати?

— Тиждень точно. Хоча ти одужуєш, можуть раніше відпустити. Головне — цілковитий спокій. Працювати забороняють.

— Господи… А лялька ж не закінчена, — прошепотіла Таня. — Микола Степанович…