Незнайомець попросив зробити ляльку, схожу на його доньку

— Добре, — тихо сказала вона. — Ляльку я зроблю.

— Оксано Іванівно! Ви не уявляєте, що зі мною сьогодні сталося! — крикнула Тетяна з порога, повернувшись додому.

— Чого ти так кричиш? — Свекруха вийшла з кухні. — І очі в тебе горять.

— Прийшов до мене сьогодні ненормальний. Оксано Іванівно, інакше й не скажеш.

Таня розповіла свекрусі про відвідувача, про його прохання й про все, що сталося в майстерні.

— І як ти до цього поставилася? — насупилася Оксана Іванівна.

— Погодилася, звісно. Спершу було моторошно, навіть відмовити хотіла. Але ви б зазирнули йому в очі! Людина у відчаї. Я чомусь одразу згадала себе. Дай мені хоч якусь можливість виправити те, що сталося, я б за неї без вагань ухопилася. І завагітніти пробувала б знову й знову, якби це не було небезпечно для здоров’я. Олексій дурень, звісно, але я його люблю. Після цієї розмови мені навіть власний чоловік бачиться інакше. Тепер я розумію: він так учинив, бо сам поранений у душу. Звинувачувати його тепер не виходить. Поки займуся роботою. За цей час він, можливо, схаменеться. А потім поїду лікуватися, відпочину, і ми ще спробуємо.

— Танечко, дурненька ти моя, — сказала свекруха зі сльозами на очах. — Вирішуй сама, як тобі краще. Може, справа твоя богоугодна й Господь винагородить тебе за старання. Я, до речі, зі знайомою вже поговорила. У вересні на курорті в них спокійніше. Захочеш — їдь.

— Чудово! — Тетяна всміхнулася. — До вересня саме закінчу роботу.

Викрійка котячого костюмчика була готова швидко, як і зліпки маленьких рук та ніг. З обличчям усе виявилося інакше: звичайним замовленням, яким Тетяна спершу його вважала, ця робота не стала.

За кількома фотографіями дівчинки вона створила графічний портрет. Схожість була стовідсотковою, а результат усе одно не задовольняв. Таня не могла зрозуміти, чого бракує, знову змінювала форму, підганяла зліпки, витрачала матеріал без ліку. Лише після безлічі виправлень обличчя стало таким, якого вона домагалася.

Зате тепер не підходили очі. Самі по собі готові заготовки мали живий вигляд, але варто було приміряти їх до порцелянового дитячого обличчя — природність зникала.

— Та що за напасть! — нервувалася Таня. — Я ж уже не раз робила ляльок за дитячими портретами. Усе виходило. Може, тому не виходить, що дівчинки більше немає? Але Миколі Степановичу я тепер не відмовлю: договір підписано. За відмову така неустойка, що всі заощадження підуть. Мені цього не потягнути. Та й Оксана Іванівна так мене підтримує… Треба замовити очі окремо. Є в мене знайомий майстер.

Скляреві вона зателефонувала одразу. Домовилися зустрітися впродовж найближчої години. Замкнувши майстерню, Таня викликала таксі й лише тоді помітила віддалік знайому постать.

Олексій стояв у затінку дерев і пильно дивився на неї. Вона без жодних сумнівів упізнала чоловіка й насамперед подумала підійти до нього.

Але таксі вже під’їхало. Від зустрічі залежало, чи вдасться закінчити ляльку, а запізнюватися було не можна. Таня пірнула в машину.

До склярської майстерні треба було їхати в передмістя. Щойно Тетяна прибула, з будинку вибіг невисокий кругленький старий, широко розкинувши повні руки.

— Таню, люба! От уже кого не чекав! — Віктор Григорович обійняв її.

— Невже ви так раді? — Таня жартома відбивалася від обіймів.

З Віктором Григоровичем її дід колись займався художнім видуванням скла. Дружили вони давно, але після дідової смерті Таня стала рідко бачити його друга: хіба що заїжджала привітати зі святом.

— Забула старого зовсім, — удавано надувся він. — Усе справи, справи. Про ляльок твоїх я чув. Молодець! Дід би пишався тобою.

— От із лялькою я до вас і приїхала. Робота трохи не за вашим фахом, але іншого такого майстра зі скла я не знаю.

— Лисиця! Знаєш, що старого лестощами купити — раз плюнути. Гаразд, комплімент приймається. Розповідай, що сталося, коли вже дісталася сюди.

— Вікторе Григоровичу, мені потрібні очі, — сказала Таня, не бажаючи гаяти час.

— Очі? А чим власні не догодили? Гарніших за твої я зроду не бачив.

— Знову ви! — Тетяна почервоніла. — Усе дитинство мене цими словами бентежили.

— Ну, було та й було. Які очі тобі знадобилися?

— Замовлення особливе. Треба зробити точну копію немовляти, а звичайні заготовки не годяться. Історія темна, зате оплата добра, відмовитися я не можу. Обличчя вже готове, очі перепробувала всілякі — жодні не підходять. Життя в них немає. А замовник головною умовою поставив душу.

— Душу? Він у тебе що, сатана?

— Я спершу теж так подумала. Але він нещасна людина. Доньку втратив два роки тому, дружина після цього збожеволіла. Тепер він хоче подарувати їй мою ляльку — точну копію їхньої дитини. Зовсім зневірився.

— Скільки скалічених доль, а ліків від страждань немає. Ану покажи, що там за очі. Фотографії принесла?

— Так, гарні, — кивнула Таня. — Дівчинка померла, не доживши до місяця, але родина заможна, встигли влаштувати професійну зйомку. За такими знімками точну копію зробити можна…