Незнайомець попросив зробити ляльку, схожу на його доньку

— Це ж він тебе сюди й привіз, — сказав Олексій. — Просив передати, щоб ти ні про що не турбувалася. Почекає стільки, скільки знадобиться.

Через тиждень Тетяну виписали. Ще тиждень вона відновлювалася до повного одужання, а тоді насамперед вирушила до майстерні. Олексій тепер супроводжував її всюди.

На столі лежав згорток. Таня розгорнула його й ахнула: Віктор Григорович надіслав готову роботу. На білій оксамитовій подушечці лежали два скляні ока, як дві краплі води схожі на її власні. Видовище було дивне.

— Який жах, — скривився Олексій. — Для чого ця краса?

— Остання деталь. Для замовлення Миколи Степановича. Зараз покажу.

Таня взяла з верстака майже готову ляльку. За кілька хвилин повернула її обличчям до чоловіка.

— Господи, Танько! — Олексій засміявся. — Це ж ти маленька!

— Та ну! — засміялася й вона. — Чому ти так вирішив?

— Я твої дитячі фотографії бачив. Одне обличчя! Микола Степанович твою копію попросив?

— Ні, його померлої доньки, — Тетяна похитала головою. — Віктор Григорович помітив, що малюнок райдужки в нас обох рідкісний і схожий. А ще роботи майстра часто схожі на нього самого. Художник якось передає творові свої риси, щось там пов’язане з підсвідомістю. Я на цьому не знаюся.

— Припустімо, — кивнув Олексій. — Але схожість вийшла разюча.

Увечері того ж дня приїхав Микола Степанович. Він із захопленням розглядав готову ляльку.

— Дивовижно! Тетяно Андріївно, я очікував багато чого, але ви зробили ще більше. Думаю, плата, про яку ми домовилися, — лише мала частка того, що я вам винен.

— Та що ви! — заперечила Тетяна.

— Вам же навіть до лікарні довелося потрапити через мене. Терміни я поставив жорсткі, ви перенапружилися, тиск піднявся, тромб відірвався. Як мені спокутувати свою провину?

— Миколо Степановичу, облиште. Голова в мене боліла задовго до замовлення. А тромб може відірватися й на відпочинку. Звинувачувати себе не треба. Добре, що все обійшлося. Якби ви тоді не зайшли… До речі, можна запитати?

— Звісно.

— Кажуть, ви довезли мене до лікарні за дві хвилини. Як це вдалося? У вас гелікоптер був напоготові?

— Ні, — розсміявся він. — Машина швидка, заторів не було. Пощастило. Сам до пуття не зрозумів, як дістався.

— А мені здавалося, ніби ми летіли.

— Але крил у мене немає, — зніяковів Микола Степанович. — Головне, що ви одужали. Дякую за роботу, Тетяно Андріївно. За таку працю й дякувати потрібно гідно. Будинок на вас уже чекає. Я дозволив собі сам його вибрати. Гарне місце біля озера, до міста всього десять кілометрів. Будинок хороший: два поверхи, льох, житлова мансарда. Ділянка із садом. Візьміть ключі й договір дарування. Тепер він цілком ваш.

— А ви зараз до дружини? Повезете їй ляльку?

— Ляльку? Ні, Тетяно Андріївно, — він похитав головою. — Вона залишиться у вас. Бережіть її, нікому не продавайте. У ній душа.

Тетяна хотіла відповісти, але не встигла. Чоловік зник, немов розчинився в повітрі. Тільки дверний дзвіночок заклично дзенькнув.

На ґанку свого будинку Тетяна гладила округлий живіт. Вони з Олексієм переїхали сюди рік тому. Тепер пологів чекали з дня на день, а вагітність, усупереч усім побоюванням, минала легко.

Оксана Іванівна вийшла на веранду й погладила невістку по голові.

— Як ти, люба? Усе добре?

— Так, — усміхнулася Тетяна. — Скоро донечка з’явиться. Хвилююся страшенно. Ми з Олексійком навіть імені поки не вибираємо, боїмося наврочити. Усім богам молюся, щоб нічого не сталося. Пам’ятаєте, Оксано Іванівно, ви радили довіритися долі?

— Пам’ятаю, звісно.

— Тоді мені й на думку не спадало, що я ще раз наважуся. А дізналася, що вагітна, й одразу подумала: хай буде що буде. Як ви колись. Відчуваю, що все буде добре.

— І я відчуваю. Увесь цей час молюся за тебе Миколаю Чудотворцю. Мені самій він колись допоміг.

— Кому? — Тетяна завмерла.

— Миколаю Чудотворцю, — з докором подивилася на неї свекруха. — Не знаєш? Ах так, ти ж у Бога не віриш. Але, дівчинко моя, віриш ти чи ні, він допомагає й тебе не залишить.

— Оксано Іванівно, а коли ви вперше попросили за мене вашого святого?

— Коли ти прийшла до мене змучена, після того як Олексійко таблетки знайшов. Тієї ночі довго молилася. Просила вберегти тебе й дати вам дітей.

— Мабуть, вас почули, — усміхнулася Тетяна. — Ой…

— Що, люба? Що сталося?

— Здається, почалося.

— Не бійся, дівчинко, зараз швидку викличу. Де ж Олексій?…