Незнайомець попросив зробити ляльку, схожу на його доньку

Оксана Іванівна стала на бік невістки. Вона довго розмовляла з лікарями, намагаючись з’ясувати, що ще могло вплинути на вагітність, і її здогади підтвердилися. У Тані виявили аномалію розвитку матки. Щоб виносити малюка, їй потрібно було з першого дня лежати на збереженні, під постійним наглядом медперсоналу.

Таня багато плакала. Вибратися з тяжкого стану допомагала свекруха: мало не стусанами загнала її назад до майстерні. Але навіть на простий ескіз сил довго не знаходилося. Таня сиділа в інтернеті, гортала каталоги й одного разу звернула увагу на Тедді Дол — немовлят у плюшевих костюмчиках ведмежат, кошенят та інших звірів.

Вона виготовила перше личко: хлопчик із ясними блакитними очима вийшов як живий. Олексій, який зазвичай уникав майстерні, якось усе ж зайшов. Узяв порцелянову заготовку й від жаху мало не впустив.

— Яка гидота, — скривився він, обережно повертаючи личко на стіл. — Облиш це. Тобі самій не страшно від того, що вони так схожі на людей? Танько, я розумію, ти переживаєш смерть нашої дитини. Але ляльки-немовлята нічого не виправлять. Робила б далі своїх принцес.

— Олексію… — Таня похитала головою. — Мені боляче. А в цих ведмежат я ніби вихлюпую всю себе, наче прошу пробачення в нашого ненародженого малюка. Зараз, без тулуба, й справді моторошно. Але коли я все зберу, побачиш — вийде чарівно. Принцес я більше робити не можу. Душа до них не лежить.

— Гаразд, займайся, — махнув рукою чоловік. — Це твоя справа, втручатися не буду.

Через тиждень хлопчик-ведмежа Антон був готовий. Для його тіла Таня довго шукала вінтажний плюш: без старовинної тканини класичну Тедді Дол було не зробити. Виручила Оксана Іванівна. За безцінь вона дістала у знайомої бабусі цілий відріз чудово збереженого темно-бежевого плюшу давніх часів. Господиня колись мріяла пошити з нього шубку, та так і постаріла, не здійснивши задуманого.

Зате для Тані цей відріз став здійсненням мрії. Свекруха розгорнула хутро, і невістка розплакалася. Таня відразу викроїла потрібні деталі й почала зшивати їх вручну, поступово набиваючи й надаючи форми маленькому тілу.

У крихітних пальчиках Антона був дерев’яний кораблик із блошиного ринку. Таня заново його пофарбувала й оновила лак. З улюбленою іграшкою в руках ведмежа скидалося на зменшену копію дворічного малюка.

— Танечко! — ахнула Оксана Іванівна, роздивляючись його й хитаючи головою. — Тут і хвалити замало. Справжня дитина! А які вії… Якби він був більший, я б вирішила, що живий. Пробач мені, але колишні твої ляльки з ним не зрівняються. Здається, ти знайшла саме те, що тобі потрібно робити.

— Та що ви, Оксано Іванівно, — зніяковіло всміхнулася Таня. — Я зробила його в пам’ять про мого малюка. Не виходило повернутися до звичайних ляльок, а Антон ніби знову мене розбудив. Тільки не впевнена, що такі іграшки купуватимуть. Колекціонери все-таки віддають перевагу шарнірним.

— Я б за такого цілий статок віддала! Даремно ти сумніваєшся, доню. Якщо я правильно зрозуміла, робити їх легше? Отже, і ляльок буде більше, і коштувати вони зможуть дешевше. Покупці обов’язково знайдуться.

— Легше, звісно. Найважче — обличчя й пальчики. Шарнірного механізму немає, тіло майже м’яке. Тільки річ не в складності роботи. Де брати вінтажний плюш? Без вашої допомоги Антона б не було. В інтернеті то ціни захмарні, то потрібного матеріалу не знайти. А вся суть цих іграшок у старовинній тканині, у тому, щоб вона передавала дух часу.

— Про матеріали не хвилюйся, люба, — усміхнулася свекруха. — Я вже літня, а подруги є й старші за мене. У них у засіках стільки добра заховано! Розпитаю, раптом у когось плюш лежить. І дерев’яні іграшечки напевно знайдуться. Ти молода, ще не все вмієш цінувати, а старим на кшталт мене багато чого шкода викидати.

— Та яка ж ви стара! — Таня замахала руками. — Коли ви народилися, цей плюш уже вважався вінтажним.

— Не поспішай, Танечко, — усміхнулася Оксана. — То що, домовилися? Цього хутра ще на дві іграшки вистачить. Поки працюй спокійно. На Олексія не зважай, усе минеться. Головне, рук не опускай. Будуть у вас іще дітки.

Свекруха дотримала слова: поставила на вуха всіх знайомих. Приятельки-пенсіонерки діставали із засіків відрізи рідкісного плюшу різних відтінків, старовинні сукні, що залишилися від матерів і бабусь, вишукані сумочки, гаманці, біжутерію п’ятдесятих-шістдесятих років. Ці скарби вони віддавали Тані задарма, сподіваючись, що вона зуміє подарувати їм нове життя…