Незнайомець попросив зробити ляльку, схожу на його доньку

Ще близько двадцяти хвилин вона намагалася домогтися від цієї людини хоч чогось, крім вказівки на бланк. Апелювала до совісті, погрожувала звернутися до керівництва; зрештою не витримала й заплакала. Працівник залишався таким само механічним і непохитним. Таня здалася лише тоді, коли зрозуміла, що нічого не змінить, і заповнила заяву.

— Добре хоч ноутбук із документами тут, — видихнула вона, подивившись на ручну поклажу.

А у валізі — майже рік роботи. Її ж могли й не знайти. Камери стояли на кожному кроці, переглянути записи, здавалося їй, було недовго. Таня вирішила скаржитися й тут-таки засумнівалася, чи буде користь: із виразу обличчя цього робота виходило, що зниклий багаж — справа буденна. Із валізою доведеться розбиратися, а поки треба дістатися додому.

Вона втомилася як собака, та ще й зголодніла. У літаку їсти не могла, зате після суперечки в багажній службі з’їла б і коня. Бургер? Ні, від нього знову заболить живіт. Олексій напевно щось приготував: після відряджень він зазвичай зустрічав її обідом або вечерею. Зараз уже майже восьма, з роботи він мав повернутися. Залишалося викликати таксі.

Таня провела пальцем по екрану смартфона, і через сім хвилин білосніжна машина вже везла її від аеропорту. Коли під’їхали до будинку, вона набрала чоловіка. Телефон був вимкнений.

Олексій ніколи його не вимикав. Служба порятунку вимагала, щоб він залишався на зв’язку, і ця незвична недоступність налякала Тетяну. Усередині все похололо; один страшний варіант змінював інший. Вона постаралася відігнати їх. Міг же він не помітити, що батарея сідає. Розрядився телефон — ото й усе.

Вийшовши з таксі, Таня підвела очі до своїх вікон. Темно. Тривога знову кольнула, але вона не дала собі за неї вхопитися. Ще тільки дев’ята вечора; Олексія могли викликати на завдання, понаднормова робота в нього бувала часто. Зазвичай у такі години вона й сама була не вдома. Добре, що ключі не поклала у валізу.

Ліфт не працював. Чортихнувшись, Таня пішла сходами на четвертий поверх. Для старого будинку це було звичною справою: механізм нескінченно ремонтували, а міняти відмовлялися. На здоров’я подружжя не скаржилося, зайвої ваги ні в кого не було, тож зламаний ліфт їх мало турбував, а Таня й поготів вважала сходи можливістю розім’яти ноги.

На сходовому майданчику її зустріла лампочка, що блимала. Таня обурено подивилася на неї й навіть невесело засміялася про себе. Рейс затримали, валізу загубили, Олексій невідомо де, ліфт стоїть як укопаний — тепер ще й світло. Лампочку ж вона власноруч замінила перед від’їздом. Електрики при цьому запевняли, що проводка справна. Саме час переїжджати.

Про переїзд варто було поговорити з Олексієм серйозно. Гроші в неї вже назбиралися, а простора квартира в старому будинку, з гарним ремонтом, коштувала чимало. Продати її, додати вторговане до заощаджень — і вистачить на великий гарний будинок. Щоправда, квартира дісталася Олексієві від батька. Він міг затятися: пам’ять, не хочу продавати. Тоді Таня спробує заручитися підтримкою Оксани Іванівни.

Ключ увійшов у шпарину, але повернути його не вдалося.

Таня подивилася на замок і спробувала знову. Результат був той самий: ключ наче застиг. Вона повторювала спробу за спробою, не розуміючи, що за дива відбуваються з дверима, які стільки разів відчиняла без жодних труднощів. Нарешті почала відчайдушно натискати на дзвінок. Жодної відповіді. Постукала — теж нічого.

— Приїхали, — сказала вона з глибоким зітханням. — Ще й замок заклинило. Тільки цього бракувало.

Кілька дзвінків Олексієві не дали результату. Таня безсило сіла на сходинки. Залишалося чекати на нього: можна було б викликати майстрів для аварійного відчинення дверей, але квартира належала чоловікові, і вона вважала, що без власника ніхто не візьметься ламати замок.

Об одинадцятій вечора вона ще раз спробувала додзвонитися. Набрала й двох Олексієвих знайомих — жоден не знав, де він. Сидіти далі не мало сенсу, якщо з чоловіком щось сталося; та й провести ніч у під’їзді було сумнівною радістю. Таня гарячково перебирала, що робити, коли завібрував смартфон.

Вона швидко глянула на екран, сподіваючись побачити Олексіїв номер. Телефонувала його мати. Наче щось остаточно тріснуло всередині: Оксана Іванівна не мала звички телефонувати так пізно. Тепер Таня боялася почути від неї страшну новину.

— Алло? — голос тремтів.

— Танечко, привіт, — стурбовано сказала свекруха.

— Оксано Іванівно, що з Олексієм? Де він? Тільки скажіть як є. Кілька годин телефоную, телефон вимкнений. Удома його теж немає, а я навіть двері відчинити не можу…

— Я знаю, — перебила Оксана Іванівна. — Тітка Іра, ваша сусідка, щойно мені зателефонувала. Сказала, що ти близько двох годин сидиш на сходах. Танечко, щодо Олексія… Краще приїжджай зараз до мене.

— Оксано Іванівно! — Таня майже скрикнула. — Він живий? Що сталося?

— Живий він, живий. Прошу тебе, заспокойся. Викликай таксі та їдь сюди, нам треба поговорити.

— Але я повинна його дочекатися. Він же з роботи може повернутися будь-якої миті.

— Дівчинко моя, — свекруха заговорила суворо, — ця твоя «будь-яка мить» може до ранку розтягнутися. У квартиру ти не потрапиш. Так і сидітимеш на бетоні? Не клей дурня, приїжджай.

— Добре, — неохоче погодилася Таня. — Але…

— Без заперечень. Я чекаю на тебе, Таню. І не надумай робити дурниці…