Незнайомець попросив зробити ляльку, схожу на його доньку

Оксана Іванівна закінчила розмову, не залишивши можливості сперечатися далі. Таня зітхнула, скоса глянула на двері й підвелася зі сходинок. Усе-таки знову вставила ключ. Замок не піддався. Спустошена, вона викликала таксі й поїхала до свекрухи.

Двері відчинилися так швидко, що Тані здалося: вона ще не встигла натиснути на дзвінок. Оксана Іванівна побачила її змучене обличчя й сплеснула руками.

— Господи, Танечко! Заходь мерщій.

— Що відбувається, Оксано Іванівно?

— Ти спочатку поїж, трохи отямся. Потім поговоримо.

— Ні, — Таня рішуче похитала головою. — Я зараз нічого проковтнути не зможу. Спочатку поясніть.

— Гаразд, — зітхнула свекруха. — Наскільки я знаю, Олексій змінив замки у вас у квартирі.

— Змінив? Навіщо? Це ж якась маячня. Нас намагалися пограбувати? Добре хоч ляльки всі в майстерні.

— Ні, дитинко, — Оксана Іванівна посадила її за стіл. — Боюся, справа куди гірша.

— Куди ще гірша? І де сам Олексій?

— Мені він не доповідає. Ти знаєш, хоч би скільки я говорила, вплинути на нього майже не можу. Позавчора з’явився до мене розлючений і кинув ось це.

Свекруха підвелася, підійшла до буфета й вийняла з шухляди невеликий блістер. Побачивши почату упаковку протизаплідних, Тетяна відчула холод. Вона впізнала свої таблетки й зблідла.

— Господи… Де він їх знайшов? Я ж загубила цю упаковку, довелося нову купувати.

— Тетяночко, я тебе розумію. Цей дурень наче не помічає, що дві невдалі вагітності позначилися і на твоєму тілі, і на твоєму стані. Не знаю, хто навіяв йому, що без дитини ваш шлюб розлетиться на друзки. Приймати таблетки в такому становищі розумно, навіть правильно. Тільки Олексієві ти мала сказати. Він прибирав перед твоїм поверненням і випадково знайшов їх у коридорі, під банкеткою. Одразу розлютився, зрозумів, для чого вони. Відразу поміняв замки й заявив, що більше не пустить тебе до свого дому. Я вмовляла його схаменутися, благала, а він уперся, як баран. Торочить, що ти його ошукала й зрадила.

— Оксано Іванівно, але я…

— Не виправдовуйся, дівчинко моя. Я цілком на твоєму боці. Спробуй іще поясни чоловікові, чому ти змушена пити ці таблетки. Свого сина я не впізнаю: на батьківстві наче схибнувся. Інший підтримував би дружину, робив усе, щоб вона була здорова, а цей на твоє здоров’я начхав. Мені завжди здавалося, що ви кохаєте одне одного. А виходить, це зовсім не кохання. Як назвати коханням таке ставлення до дружини? Здалася йому ця дитина… Я сама довго не могла завагітніти. Петрусь, царство йому небесне, теж мріяв стати батьком, але мене розумів. І викидні були, і спроби зачати, які нічим не закінчувалися. Він чекав терпляче. Розумів: видно, ще не готові ми до дітей, якщо Боженько не посилає. Потім я все-таки завагітніла. І вирішила тоді: будь що буде. Якщо не судилося, прийму цей хрест. Петро зі мною погодився. У нього серце кров’ю обливалося через те, що я ніяк не стаю матір’ю. А щойно я перестала тривожитися, усе пішло інакше, налагодилося. Народився наш Олексійко, цілком здоровий. Тільки Петро недовго побув батьком — Господь забрав його. Мені навіть здавалося, ніби він заплатив Всевишньому собою за можливість подарувати нове життя. Але це вже лірика. Тобі я одного бажаю: жити, приймати те, що дано, не сперечатися з долею. Не посилає Господь діток — не біжи поперед воза. Олексій теж колись це зрозуміє. Дай йому час.

— Як я можу дати йому час? — обурилася Тетяна. — Він вигнав мене, сам усе зруйнував! Мене все влаштовувало. Таблетки я почала приймати, щоб не переживати цей жах іще раз. Де тут зрада? Скільки разів говорила йому, що наступної вагітності можу не пережити. Він кивав, наче погоджувався. То чому зараз не розуміє, для чого вони мені?

— Тетяно, у чоловіків слабка психіка, дивні вони істоти, — Оксана Іванівна погладила її руку. — Щось у Олексія в голові клацнуло. Він завжди був упертим, не терпів, якщо хтось грає не за його правилами. Ти поки на рожен не лізь. Твої речі я заберу, а тут залишайся скільки захочеш. Без даху над головою я тебе не залишу. Працюй спокійно над своїми лялечками. Бачу ж, що вони тебе на плаву тримають краще за будь-які ліки. З Олексієм спробую поговорити, тільки він сам має зрозуміти, що накоїв. Поки не визнає себе винним, розмовами нічого не доб’єшся. Зараз лягай спати. Якщо не зможеш заснути, випий снодійного. Не думай більше ні про що, від нервів тобі тільки гірше.

— Але чому він навіть не дочекався мене? Чому так одразу все вирішив, без розмови? Оксано Іванівно, може, у нього інша є? Знайшов привід, щоб зробити винною мене й самому нічого не пояснювати.

— Немає в нього нікого, Тетяно. Я б знала й тобі сказала. Ти знаєш, як я тебе люблю, зради від тебе приховувати не стала б. Тут чоловіча гордість. Це про жінок кажуть, що вони складні, а чоловіків зрозуміти анітрохи не легше. Я знаю, як тобі зараз тяжко. Але ранок покаже. Відпочинь поки…