Незнайомець попросив зробити ляльку, схожу на його доньку

Свекруха дала їй снодійне. Тетяна прийняла дві таблетки й майже відразу заснула.

Через два дні Оксана Іванівна привезла обіцяні речі. Одяг, взуття й косметику вона дбайливо розклала по кількох сумках. Того ж дня зателефонували з аеропорту: валіза знайшлася.

Тетяна негайно помчала по неї, забувши про все, що ще недавно її мучило. Кілька рідкісних ляльок було врятовано. З почуттям задоволення вона повезла їх до майстерні: вона відчувала життєву потребу якнайшвидше взятися до справи.

Коли Тетяна відмикала двері майстерні, її гукнули.

— Тетяно Андріївно, мене звати Микола Степанович. Уже годину на вас чекаю. На табличці, здається, вказано години роботи…

Чоловік був елегантний; з усього його вигляду можна було судити про високе становище. Але тьмяний, розгублений погляд не пасував до цього образу. Тетяна завмерла.

— Перепрошую, я була у від’їзді, — відповіла вона з легкою усмішкою. — Чим можу вам допомогти?

— Мені рекомендували вас як чудову майстриню, — продовжив Микола Степанович, зайшовши слідом за нею до майстерні. — Знаю, за вашими роботами справжнє полювання, отримати замовлення майже неможливо. Але в мене надзвичайна ситуація.

Тетяна тяжко зітхнула. Черговий замовник — нічого іншого.

— Хто ж мені вас порадив, якщо це не таємниця? Чи знайшли роботи в інтернеті?

— Ні, не в інтернеті. Нещодавно зустрічався з другом, отцем Павлом. У миру він Денис Коваль, ви маєте його знати. Він сказав: якщо хтось і зможе мені допомогти, то тільки ви.

— Денис? — здивувалася Тетяна. — Сто років його не бачила! Ми разом у художці навчалися. Він і тоді іконописом захоплювався, а на п’ятому курсі зовсім на релігії схибнувся. Потім, наскільки знаю, пішов до монастиря. Відтоді як я заміж вийшла, жодного разу з ним не перетиналися. Отже, тепер він священнослужитель… Але чому порадив звернутися саме до мене?

— Тетяно Андріївно, важко навіть почати. Прохання в мене незвичайне, вкрай дивне. Однак я подивився ваші роботи й упевнений: отець Павло, тобто Денис, скерував мене куди треба. Заплачу добре, називайте будь-яку суму. Гроші не перешкода. Мені потрібні дві речі — точність і терміновість.

— Оце натиск, — усміхнулася Тетяна. — Чому ви заздалегідь вирішили, що я погоджуся? У мене й без того роботи багато.

— Я навів довідки, пробачте. Рід занять зобов’язує. І викупив замовлення у двох ваших клієнтів. Якова й Марину поки можете не доробляти.

— Господи, та ви збожеволіли!

Цих ляльок замовили до своїх колекцій далеко не прості люди. Імен клієнтів Тетяна не розголошувала; зрозуміти, як відвідувач до них дістався, вона не могла.

— Звідки ви взагалі дізналися, хто їх замовив?

— Тетяно Андріївно, це вже мій клопіт. Я готовий заплатити стільки, скільки скажете. Не скромничайте. І про конфіденційність не турбуйтеся: відомості я збирав винятково для себе. До речі, про ваші домашні проблеми мені теж відомо.

— Та що ви собі дозволяєте! — Тетяна схопилася, розчервонівшись. — Це вже ні в які рамки не вкладається. Ідіть геть! Копирсаєтеся в моєму особистому житті, бо впевнені, ніби можна купити все і всіх!

— Тетяно Андріївно, прошу вас, спокійніше, — Микола Степанович навіть не ворухнувся. — Не беріть цього настільки близько до серця. Я бізнесмен. Перш ніж із кимось працювати, звик дізнаватися про людину все необхідне, інакше не досяг би свого становища. Нічого особистого тут немає. Вислухайте мене, будь ласка. Якщо відмовитеся, я зрозумію. Але спершу добре подумайте. Повторюю: межі оплати я не встановлюю. Просіть усе, що захочете.

— Що завгодно? — Тетяна істерично розсміялася. — А якщо я попрошу не гроші?

— Що ви маєте на увазі?

— Здоров’я, наприклад. Його ви теж зможете мені дати?

— Лікування в найкращих швейцарських клініках я вам оплачу. Із цим жодних труднощів не буде.

— Не лікування я мала на увазі, — сказала Тетяна з похмурою усмішкою. — Хоча облишмо. Тепер я зрозуміла, що ви пропонуєте. Припустімо, я назву своєю ціною будинок. Уже кілька років на нього заощаджую. Якщо ви обізнані з моїми сімейними справами, то знаєте й інше: власного житла в мене зараз немає. Будинок, про який я мріяла, був би дуже доречний.

— Однак дорого ви берете! — Микола Степанович присвиснув…