Незнайомець попросив зробити ляльку, схожу на його доньку

Тетяна усміхнулася, дивлячись на нього. Про саму роботу він іще нічого не сказав, а ціну вона вже призначила таку, що цьому неприємному чоловікові саме час було розчинитися в заході сонця. Саме на це вона й сподівалася.

Але відвідувач усміхнувся їй.

— Обіцянками я не розкидаюся. Хочете будинок — домовилися. Тільки спершу вислухайте, що мені потрібно, а потім вирішуйте, чи достатньо ви запросили.

Тетяна розглядала його, не розуміючи, чи серйозно він говорить. Якийсь схиблений. Невже збирається купити їй будинок за одну ляльку? Чи йтиметься про цілу колекцію? Ще й термін призначить — один день на все.

— Одразу попереджаю: за будь-яку роботу я можу взятися, але вона потребує часу. Тут мають бути розумні умови. Нешарнірну ляльку я зазвичай роблю близько двох тижнів.

— Два тижні мене цілком влаштують, — розсміявся Микола Степанович. — Я не ідеаліст і розумію, що у вашій справі квапити безглуздо. Від поспіху тільки шкода. Але й затягувати надовго не хотілося б.

— Ну, слава богу, — видихнула Тетяна. — За таку оплату я вже очікувала, що ви дасте мені всього два дні.

— Ми укладемо договір, не хвилюйтеся. Щоб ні ваші, ні мої примхи не завадили нам отримати те, про що зараз домовилися.

— Тоді поясніть нарешті, що це за лялька. Чому ви готові віддати за неї цілий статок? Є майстри вправніші за мене, і напевно хтось із них погодився б за менші гроші.

— Гроші тут не головне, — Микола Степанович уважно подивився на неї. — Мені потрібна душа.

— Яка ще душа? — Тетяна завмерла.

На мить їй привиділося, що перед нею сам диявол: за новий будинок зараз доведеться продати йому душу.

— Я ж уже сказав, що бачив ваші роботи, — спокійно пояснив він. — І переконаний: душа є в кожної вашої ляльки.

— То ось про що ви! — Тетяна полегшено видихнула й змусила себе усміхнутися. Треба ж, до чого довели її власні забобони. — Таке мені часто говорили, ще коли я робила шарнірних ляльок. Тільки чому для вас це настільки важливо? На мою думку, іграшку наділяє душею та, кому вона належить, а не той, хто її виготовив.

— Так, саме так. Із людьми ж відбувається те саме: батьки оточують дитину турботою, люблять її й тим самим дарують їй душу. Для мене душа — любов в абсолюті. Тому я й прийшов до вас. Кілька років тому в нас сталося страшне нещастя. Моя кохана дружина Олена втратила дитину. Донька народилася здоровою, але через три тижні після народження в неї виявили пневмонію. Довелося підключити її до ШВЛ. З немовлятами таке трапляється, і часто вони справляються навіть швидше за дорослих. Наша дівчинка не впоралася. Господь забрав її до себе. Мені, хоч як тяжко було, вдалося змиритися. А Оленочка… Вона не змогла…

Микола Степанович замовк і подивився на стелю. Тетяна не перебивала. З його обличчя було видно, як тяжко давалися йому ці спогади.

— Олена збожеволіла, — продовжив він. — Смерті доньки вона так і не прийняла. Тепер перебуває в приватній лікарні. Я випробував усе, що могло б повернути її до звичайного життя, але для неї існує тільки наша дівчинка. Олена всюди носить із собою ляльок, заколисує їх. Лікарям навіть забрати їх у неї не вдається. Нещодавно збирали консиліум. Один із лікарів запропонував підіграти їй, причому якомога переконливіше: ніби я теж вірю, що наша донька жива. На його думку, це найкращий спосіб допомогти моїй дружині.

— Але що можу зробити я? — Тетяна нерозуміюче дивилася на відвідувача.

— Ляльку. Якомога точнішу копію моєї померлої доньки. Я дам вам фотографії. Розумію, прохання божевільне, але іншого виходу вже не бачу. Можливо, це допоможе Олені знову стати собою. А можливо, лише зміцнить її оману. Тоді прийму те, що мені випало. Через хворобу я дружину менше любити не став і ніколи не стану. Але якщо залишу невипробуваним бодай один спосіб, до смерті собі цього не пробачу. Ви погодитеся допомогти?

Тетяна мовчала. Дорогий костюм, позолота годинника, що визирав з-під манжети сорочки, — усе це вона бачила й раніше. Тепер розглядала обличчя: сумне, майже трагічне, зі зморшками, що з’явилися зовсім не від старості…