Оксана несподівано приїхала на дачу до подруги, але побачила там машину чоловіка

— Іро, привіт! Це я, приїхала до тебе!

Подруга вийшла назустріч майже відразу. Приховати здивування їй ледве вдавалося.

— А ти звідки взялася?

— Вирішила тебе провідати. До тебе ж не додзвонишся. Хіба мало що могло статися.

Оксана намагалася говорити твердо, вгамувати тремтіння всередині. Кричати хотілося несамовито, але чомусь вона не дозволяла собі виказати жодного почуття.

— Та нічого зі мною не сталося. Все нормально.

— Ну й добре. Слухай, а біля воріт не Вікторова машина? Чи я помилилася?

Запитавши, Оксана опустила очі й зробила вигляд, що збирається роззуватися.

— Не треба знімати взуття, — зупинила її Іра. — Віктор? Так, він у мене. Ми хотіли тобі на день народження сюрприз улаштувати, а ти нам усе зіпсувала.

— Який сюрприз? — Оксана здивовано подивилася на неї.

— У тебе ж днюха через тиждень!

— Ми домовилися, що мої сорок років святкувати не будемо.

— Та кинь ти ці забобони. Привітати тебе все одно треба.

Тут із кухні нарешті вийшов Віктор.

— Привіт, — сказав він, коротко кивнувши.

Оксана не знала, про що ще спитати, й сказала перше, що спало на думку:

— То що ви задумали?

— Ще бракувало нам усе викласти! — за обох відповіла Іра. — Тепер цілий тиждень гадай.

Назад подружжя їхало разом. Майже всю дорогу мовчали, до того, що сталося, не поверталися. Лише вдома Віктор тихо промовив:

— Безглуздо вийшло. Пробач.

Оксана забороняла собі розбирати цей день до дрібниць. Пояснення Іри не пасувало до її чоловіка, і вона це розуміла. За все життя він не влаштував їй жодного сюрпризу. Щоб Віктор заради подарунка поїхав за місто радитися з Ірою, яку завжди недолюблював, — у таке важко було повірити.

Але й думати про інше Оксана не могла. Не хотіла. Варто було визнати те, що спадало їй на думку, — і все її життя могло в одну мить зникнути.

У день народження обіцяний сюрприз усе-таки відбувся. Іра влаштувала для Оксани, Дар’ї та Романа кінну прогулянку, а потім — пікнік за містом. Діти були в захваті, Оксані цей день теж сподобався. Усе виглядало так, наче Іра й Віктор і справді приїхали на дачу лише заради підготовки свята. Оксана повірила подрузі й більше не поверталася думками до тієї поїздки.

Минуло літо, за ним половина осені. Іра остаточно оговталася після розлучення, знову жила як раніше й часом казала, що треба терміново знайти чоловіка: набридло почуватися самотньою.

Звістка про рак стала громом серед ясного неба. На щастя, все минулося: операція пройшла успішно, лікарі одностайно запевняли, що за життя Іри можна не боятися.

Сама Іра після операції наче втратила будь-яку опору. Вона переконала себе, що більше нікому не буде потрібна, казала, що тепер і жінкою себе назвати не може, що стала неповноцінною. Оксана намагалася її підтримати: сперечалася, переконувала, наводила безліч прикладів жінок, які після таких самих операцій жили щасливо. Але все було марно. Іра не вірила ані лікарям, ані словам подруги, хоча лікарі після успішної операції не бачили загрози її життю.

Ближче до весни Іра прийшла до неї додому. Розмова, яку вона почала, спершу здалася Оксані дивною.

— Прошу тебе, віддай мені його. Іншого шансу в мене немає, — із надривом промовила Іра.

— Кого ти просиш віддати?

Оксана знала, що подруга почала приймати ліки. Може, так діяв якийсь із них?

— Віктора. Віддай мені Віктора.

— Ірино, ти розумієш, що кажеш? Віддати тобі мого чоловіка? Ти мариш?

— Ні. Я довго збиралася з духом, перш ніж прийти. Знаю, я зла, думаю лише про себе. Але що мені лишається? Віктор один зможе прийняти мене такою, якою я стала. Інші мужики навіть не глянуть. А з ним я ще можу влаштувати своє життя.

— Ідеться ж про мого чоловіка, Ірино? Я нічого не плутаю?

— Та нічого ти не плутаєш! — спалахнула та. — Пощастило тобі. Правильно зробила, що вийшла за нього. Хороший він, твій Віктор. Лише один раз і наважився зрадити. Потім — удруге, але ти тоді завадила. Відтоді — ні в яку: боїться родину втратити.

Оксана ковтнула, ніби намагаючись проштовхнути клубок, що застряг у горлі. Вірити почутому вона не хотіла…