Оксана несподівано приїхала на дачу до подруги, але побачила там машину чоловіка

Віктор не полишав спроб повернути дружину й дітей, робив усе, що міг. Поступово Оксана стала ставитися до нього м’якше й погодилася іноді бачитися. Вони навіть двічі ходили на побачення — наче подружжя раптом вирішило познайомитися заново, як у кіно. Та за цими зустрічами не було того, чого вона від них чекала: спроба почати спочатку лишалася тільки спробою.

Тільки з її почуттями нічого подібного не відбувалося. Можливість втратити чоловіка не зробила кохання сильнішим; радше навпаки. Оксана йшла назустріч Вікторові заради родини, а всередині ніби щось зламалося. Вона дивилася на нього й уже не бачила людини, якій могла б безоглядно довіритися.

Через місяць Оксана з дітьми все ж повернулася додому. Віктор не приховував щастя й говорив про нього знов і знов. Поступово домашнє життя знову набуло звичного плину, і збоку могло здатися, що все стало як раніше. Та Оксана носила в собі смуток, який не давав їй до кінця повірити в це повернення.

Удень зрада майже не згадувалася. Робота, хатні справи, турботи про дітей давали перепочинок. Але ввечері, коли наставала пора лягати спати, Оксані важко вдавалося змушувати себе бути колишньою поруч із Віктором. Вона переконувала себе, що зуміла його пробачити, проте серце наче не погоджувалося з цим рішенням. Лишалося сподіватися, що з часом біль ущухне й почуття до чоловіка повернуться.

Проводжаючи Дар’ю та Романа до заміського табору, Оксана стояла, доки вся колона автобусів не зникла з очей. Лише тоді пішла на роботу. Кожна така розлука трохи її засмучувала, хоча зміна тривала всього два з половиною тижні, а діти обожнювали табір і ледве дочікувалися кінця навчального року. Тепер смутку додавала ще й думка, що весь цей час їй доведеться провести вдвох із їхнім батьком. Зазвичай вона знала, що діти скоро повернуться з враженнями та радістю, але цього разу попереду на неї чекало ще й мовчання Віктора.

Вона йшла, поринувши у свої думки, й не дивилася навсібіч.

— То тепер будемо вдавати незнайомих? — долинув до неї насмішкуватий голос Іри.

Оксана обернулася й зупинилася.

— Пробач, Іро. Я замислилася й не помітила тебе, — відповіла вона, знизавши плечима.

Вони не бачилися три з половиною місяці. Термін невеликий, а Іра за цей час помітно постаріла.

— Як у тебе справи? — спитала Оксана, змушуючи себе дотримуватися ввічливості.

— Хіба по мені не видно? — Іра всміхнулася. — Тепер найчастіше буваю в лікарів.

— Після операції щось пішло не так?

— Сама не знаю. За їхніми словами, все добре. А в мене біль не минає, ночами очей не склепити. Хоча знайшла кому розповідати… Тебе мої хвороби тепер, мабуть, тішать.

— Не кажи дурниць.

Оксана тужливо зітхнула, дивлячись на неї.

— Ну а ти як живеш? — із саркастичною усмішкою поцікавилася Іра.

— Нормально.

— Отже, з Віктором не розійшлися? Не думала, що ти так запросто його пробачиш.

— Тебе це не стосується. Він кається в тому, що зробив.

— Мені він теж про це говорив. Майже зі сльозами, коли виставляв мене з вашої квартири. Ти ж знаєш, що в нас було, поки ти жила в матері?

Оксана насупилася.

— Про що ти зараз говориш?

— Невже не знаєш? Тоді ясно, чого ти така спокійна, — Іра подивилася на неї тріумфально. — Після твоєї втечі я вирішила, що тепер цілком можу його заполучити. От і спробувала ще раз показати твоєму чоловікові, від чого він відмовляється.

— Що саме ти хочеш сказати? — голос Оксани став крижаним.

— Наче сама не здогадалася. Ми знову були близькі. У вас удома. Вибач, іншого місця не знайшлося.

Іра повела плечима, потім опустила очі, наче на мить їй стало соромно за сказане.

— Брешеш, — прошепотіла Оксана.

— З якої радості? — хмикнула Іра. — У свого чоловічка поцікався, якщо хочеш.

— Я тобі не вірю. Віктор не міг цього зробити.

Від обурення в Оксани палали щоки. Хотілося накинутися на цю нахабну брехуху, вчепитися їй в обличчя.

— Міг, не міг… Він не встояв, і це вже сталося. Хочеш, навчу? З будь-яким мужиком спрацьовує, нічого складного…