Оксана несподівано приїхала на дачу до подруги, але побачила там машину чоловіка

Людмила витріщилася на Оксану й знову подалася вперед.

— Ось воно! Я ж казала — доля. З ним ти й чоловікові відплатиш, і подрузі носа втреш.

— Ні, Людо, я в цьому брати участі не стану, — обурилася Оксана.

— Та чому?

— Тому що не стану. І обговорювати тут нічого.

Розчарована Людмила відкинулася на стільці. Трохи поколупала виделкою їжу, потім знизала плечима.

— Тоді хоч привітайся. А то навіть незручно: знайомі люди.

— Гаразд, — погодилася Оксана.

Узагалі-то побачити Дениса їй було приємно. Коли він жив з Іриною, вони непогано ладнали, по-приятельськи спілкувалися. Оксана рішуче встала й підійшла до стійки, де він допивав каву.

— Привіт. Не знаю, чи пам’ятаєш ти мене…

— Оксанко! — Денис радісно всміхнувся.

Так її називав лише він. Від цього незвичного звертання Оксана теж усміхнулася.

— Упізнав. Так, це я.

— От уже не очікував! Як я радий! Ти з родиною приїхала? — спитав він, озираючись.

— Ні, з колегою. Ми разом працюємо й вирішили відпочити. А ти?

Вимовивши це, Оксана трохи почервоніла. Вона розуміла, що Людмила зараз уважно спостерігає за ними й думає лише про одне: чи сам Денис оселився в готелі.

— У мене сумний привід. Прилетів на похорон, сьогодні ховають двоюрідного дідуся з батькового боку.

— Пробач… Співчуваю, — збентежено озвалася Оксана.

— Дякую. Через рік йому виповнилося б сто років. Трохи не дотягнув старий. Рідні з'їхалося стільки, що будинок усіх не вмістив, довелося оселитися тут. А ти до якого числа тут, Оксанко?

— До кінця тижня.

— Тоді, може, ще зустрінемося. Мені навіть ніяково, але я вирішив ненадовго лишитися після похорону. Давно не вибирався до моря: все справи, одна за одною.

— Значить, ще побачимося, — кивнула Оксана.

На цьому вони попрощалися. Довідавшись, навіщо Денис приїхав до південного міста, Людмила відразу втратила до нього інтерес.

— Після похорону йому, мабуть, буде не до романів. Хай дідусеві й сто років, — розчаровано сказала вона.

Та через два дні вони знову зустріли його, вже на пляжі. Денис пішов по холодний лимонад для всіх трьох, і Людмила не стрималася:

— А в шортах він який гарний! — зашепотіла вона.

— Людко, годі. Мені вже зовсім не смішно. Ще раз почнеш — присягаюся, сьогодні ж полечу додому. Відпочиватимеш тут сама.

— Все, більше ні слова. Тільки ти все ж спробуй розслабитися, відпустити себе на волю. Ти маєш на це повне право.

Оксана грізно подивилася на неї, і Людмила справді замовкла. Потім повернувся Денис, приєднався до них, і розмова перейшла на інше.

Обручка, як і раніше, блищала на пальці Оксани. У паспорті лишався штамп. Хай як складалося її життя, вона була заміжньою жінкою, і переступити через це не виходило. А слова Люди все поверталися. Може, в них була частка правди: варто було дозволити собі щось таке, що допомогло б зберегти хоча б гордість.

Ще два дні Оксана прожила так, ніби вдома на неї нічого не чекало: сонце, море, можливість не повертатися думками до того, що сталося перед її від'їздом. Заради такого перепочинку вона й ухопилася за раптову пропозицію Людмили. Але відпочинок не міг тривати вічно. Наближалося повернення, а разом із ним — розбите життя й необхідність вирішувати, що робити далі. Оксана не знала відповіді й намагалася не шукати її тут. Що ближчим був від'їзд, то важче ставало на душі.

Дениса за ці два дні вони бачили рідко. Жили в одному готелі, проте його часто забирали до себе численні родичі. Зате один із останніх вечорів провели разом: утрьох влаштувалися за столиком відкритого кафе. Пізніше Люда поскаржилася на головний біль і вирушила до номера.

Оксана розуміла, навіщо колега залишила їх наодинці. Заперечувати вже не хотілося. Повернення до домашніх негараздів лякало так сильно, що вона погодилася б на що завгодно, аби ненадовго про них забути.

Тепер ніхто не заважав розмові, і Денис розповів про своє життя. Він осів у столиці, а одружитися знову так і не наважився — за його висловом, усе відкладав на потім.

— Пробач, Оксано. Іра тобі подруга, розумію, але після нашого з нею шлюбу в мене на все це алергія…