Оксана прийшла на зустріч випускників у старому одязі, але здивування однокласників перервала поява охорони

Так вона й залишилася в столиці сама-самісінька. Батьки допомагали грошима, наскільки могли, поки донька гризла граніт науки; від цієї допомоги вона відмовлятися не стала й знову з головою поринула в інститутські лекції. Через три роки після весілля настало розлучення. Кілька місяців до нього подружжя вже жило поруч, як брат і сестра.

Несподівану підтримку Оксана отримала від свекра. Він із самого початку ставився до неї тепло й поведінки сина не схвалював. Родина чоловіка була заможною, і свекор передав їй однокімнатну квартиру на околиці столиці: не хотів, щоб через синові гулянки вона ображалася ще й на них.

Від Радолісся ця околиця була на протилежному кінці міста. Вибиратися туди, де стояла її школа, стало ще важче, а причин для поїздок залишалося дедалі менше. Шкільні зв’язки поступово обірвалися. Зате власна квартира виявилася справжньою паличкою-рятівницею. Далека дорога до інституту була дрібницею порівняно з тим, що тепер ніщо не заважало їй дотримуватися давно обміркованого рішення — стати лікаркою-реаніматологинею.

Розрив вона пережила тяжко: кохала чоловіка щиро, довіряла йому. І ще не могла схвалити того, що він покинув навчання. У пам’яті збереглася розмова після їхньої першої практики санітарами в міській лікарні. Він із презирством говорив про те, що побачена медицина зовсім не схожа на ту, заради якої він вступав.

— Я уявляв собі все набагато красивішим. Гарна форма, симпозіуми, пацієнти дивляться на тебе з обожнюванням, шана, повага. А тут бруд, біль, суцільні страждання. Для себе я хотів іншої медицини.

— Ти ж розумів, що до цієї красивої картинки треба ще дістатися? — здивовано запитала вона. — Довго вчитися, багато працювати, пройти практику в різних лікарнях. Без цього як?

— Це ти, люба, вдаєш матір Терезу, — глузливо відповів він. — А я не наймався панькатися з бомжами та іншим набродом, який туди постійно потрапляє. Знайду заняття благородніше. Фармацевтикою займуся, три курси меду мені стануть у пригоді.

Після розставання вони більше не зустрічалися. Але обітниці стати черницею гарненька молода жінка собі не давала. За сімнадцять років у любій квартирі в неї траплялися романи — необтяжливі, частіше з такими самими вільними колегами. Вони теж були захоплені медициною, і часу на постійну романтику в них не лишалося.

У таких стосунках обоє знали: ніхто не зазіхає на чужу свободу. До цього боку життя медики вміли підходити як до підтримання організму у формі. А на свою справжню справу Оксана витратила вісім років навчання й дванадцять років практики. Саме стільки знадобилося, щоб стати сьогоднішньою фахівчинею.

Тепер її життя минало більше в дорозі, ніж удома. За плечима — десятки, якщо не сотні, врятованих людей. Сама вона ніколи не хвалилася тим, що стала однією з найкваліфікованіших лікарок у своїй галузі. Зате колеги нерідко говорили про неї так, наче тяжкому пацієнтові вже пощастило, якщо за нього взялася Оксана Петрівна.

— Такий випадок тільки їй і можна довірити. Доправить, урятує, з того світу витягне. І команда в неї зібралася бравá. Хто до них потрапив, той щасливчик.

Оксанка позіхнула й провела рукою по великій випускній фотографії. Більшість облич тепер довелося б згадувати наново; відразу, мабуть, упізнала б тільки Миколу Бондаря. В останньому класі вони сиділи за однією партою, іноді виручали одне одного з навчанням. Високий, симпатичний, із коротким їжачком волосся, він подавав великі надії.

Вона тоді була трохи в нього закохана. Бондар цього не помічав — майже нічого довкола не бачив і не чув, так жадібно вбирав усе, що давали на уроках. Готувався до випускних випробувань, жив фізикою й математикою. У навчанні він був таким самим одержимим, як вона. Мріяв вступити до столичного університету, марив космосом і роботою серед учених, які одного дня відправлять апарат на Марс, а може, на Венеру чи Юпітер.

Спогади потяглися один за одним, немов кадри старого кіно. Ось вони ділять бублик і жують кожен свою половину. Так само на двох знищували яблука й чипси. Їжу приносили по черзі, не домовляючись; на перервах хрумтіли, втупившись у підручники. А ось уже випускний вечір — і погода, з якою їм катастрофічно не пощастило.

Холодний неприємний дощ почався зранку. Небо вперто тримало над школою важкі свинцеві хмари, повні води. Але іспити залишилися позаду, настрій у випускників був бойовий. Перевдягатися відповідно до погоди ніхто не захотів: мерзли в костюмах і легких сукнях, зате жартували про свободу, що починалася…