Оксана прийшла на зустріч випускників у старому одязі, але здивування однокласників перервала поява охорони

Навіть на усмішку йому поки бракувало сил — він лише спробував усміхнутися. Від нього до апаратів, що неголосно гуділи, тягнулися дроти, а він почувався щасливим. Поруч нарешті була його жінка. Чому він знав це з такою впевненістю, Микола пояснити не зміг би.

До своїх тридцяти восьми років він усе ще був одружений лише з роботою. Жінки в його житті з’являлися: чоловічої чарівності Бондареві було не позичати. Але серце мовчало. Він не обманював своїх подруг і не обіцяв спільного майбутнього, якого ні сам не хотів, ні запропонувати не міг.

Марта налетіла на нього, мов ураган. Її батько, фізик, працював тут за контрактом; на його дні народження вони й познайомилися. Дівчині було лише вісімнадцять, проте свої наміри вона визначила твердо: змусити Миколу здатися. Сама запросила його до танцю й без манівців оголосила:

— Ви мені так подобаєтеся, що я ні перед чим не зупинюся. Однаково станете моїм.

Микола від душі розсміявся. Він одразу, намагаючись не образити дівчину, пояснив, що пари з них не вийде. Марта відмову почула, але відступати не стала. На кожному заході, де серед запрошених були її батько й Бондар, з’являлася й вона. Її млосні погляди, як і раніше, лише забавляли Миколу.

Через кілька місяців після того дня народження він захворів. І раптом у нього вдома опинилася Марта: принесла бульйон, власноруч спечені пиріжки й цілий пакет фруктів. Спочатку він розгубився. Але з високою температурою сил на опір не знайшлося, а дівчина доглядала його вміло й із такою душевністю, що її допомогу важко було відкинути.

— Як ви дізналися, де я живу? І звідки вам відомо, що я хворий? — запитав він.

— Тато більше не витримав моєї наполегливості. Розповів про вашу пневмонію й дав адресу. Хіба можна хворіти зовсім самому? Не хочете стосунків — нехай буде дружба.

Школу Марта закінчила тут і говорила майже без акценту. Коли Микола почав одужувати, вони зблизилися. Микола й сам не зміг би до пуття розповісти, чим вона його підкорила. Вродлива вона була надзвичайно, а ще співала йому душевну пісню трохи низькуватим грудним голосом.

Виконавця цієї пісні він не знав. Зате один рядок запам’ятався одразу: «Тільки небо одне нікого не зрадить». Микола погоджувався з кожним її словом. Він любив космос і був певен: небо, всіяне міріадами сяйливих зірок, ніколи не проміняє його ні на кого й ні на що.

Вагітність Марти обірвала їхній роман в одну мить. Для Миколи ця звістка була подарунком: він давно, потай мріяв про власного малюка. Нікому в цих мріях не зізнавався. Стати батьком, не бувши готовим до тривалих стосунків із жінкою, він вважав би безвідповідальним. А тепер дитина мала з’явитися в них із Мартою.

Вона його радості не поділяла. Шипіла, мов розлючена кобра:

— Нічого з цього не вийде. Я ж і заміж за тебе виходити не збиралася.

Такої відвертості він не очікував і був приголомшений. Просив її батьків поговорити з донькою, переконати її, що переривати вагітність — не вихід. Усе закінчилося ультиматумом, який Марта висунула батькові:

— Гаразд, я виношу дитину й народжу. Але займатися нею не стану. Твій контракт скоро закінчиться, ми поїдемо назад за кордон і забудемо це непорозуміння.

Уже набагато пізніше Микола часом називав доньку своїм розпещеним ходячим непорозумінням: уся в матусю, тільки добра й тепла. Ім’я Кася теж вибрала Марта. Так звали її улюблену бабусю, яка надто рано пішла на небеса. Їй хотілося, щоб на землі знову жила дівчинка, яка колись стане жінкою й носитиме це ім’я.

Далі за вибір імені її участь у долі доньки не пішла. Близький друг Миколи, спритний юрист, порадив оформити офіційну відмову матері від дитини. За чотири з лишком роки їхнього життя вдвох Марта жодного разу не поцікавилася донькою. Микола знав, що вона вийшла заміж за багатого банкіра й тепер подорожує з чоловіком світом. Ну й нехай. Їм із Касею й без неї було добре.

Усього цього Оксана поки не знала. Пізніше, після багатьох проведених поруч ночей, Микола розповів їй про своє життя, нічого не приховуючи.

Оксанка вміла висипатися й відновлювати сили в спартанських умовах. Коли їй востаннє довелося пробути вдома довше ніж приблизно п’ять годин поспіль, вона вже майже не пам’ятала. До своєї квартири зазирала через день: постояти під густими гарячими струменями душу, приготувати щось собі й Миколі, щоб узяти до лікарні…