Оксана прийшла на зустріч випускників у старому одязі, але здивування однокласників перервала поява охорони

Вона перечитала адресу на візитці. Південний захід столиці. Можна обійтися без таксі, дістатися підземкою. Спускаючись ескалатором, Оксанка згадала, як батьки розповідали про перші знамениті універмаги, що торгували товарами з країн соцтабору.

Батько мало не зі священним благоговінням оспівував куплену в німецькому магазині іграшкову залізницю. Мама захоплювалася светриком із югославського універмагу й дефіцитною імпортною косметикою. Оксанці було лише років п’ять-шість, коли вона слухала ці розповіді про принади радянської доби. Скільки часу минуло — страшно подумати.

Спогади прийшли не випадково: один із тих магазинів був біля станції, до якої вона їхала. Тільки який саме, Оксанка не пам’ятала. Уже підходячи до потрібного будинку, вона раптом завмерла: пам’ять освітила все яскравим спалахом.

Німецький універмаг. Він був тут. Коли Оксанка трохи підросла, батьки купили там ляльку з розкішним волоссям. Як вона любила її розчісувати! А згодом вони з мамою шили для ляльки нові сукні.

Оксанка сумно всміхнулася. Від жіночої самотності вона, здається, зовсім здичавіла. Завжди відганяла жалість до себе, нагадувала, що головне в неї — робота, а сьогодні раз у раз давала слабину. Від Миколиного тепла відразу розтанула, тепер гостро згадалися батьки. Час узяти відпустку й з’їздити до них у холодні краї. Досить відкладати.

За адресою стояв дідок із радянської доби — дев’ятиповерховий будинок. Оксанці згадалася комедія про багатоповерхівки, схожі одна на одну, як брати-близнюки. Тут теж довелося розбиратися, який з однакових будинків позначений не лише номером, а й літерою «Д».

Ліфт неквапливо й старанно доправив її на восьмий поверх. Натиснути на дзвінок вона не наважилася, лише неголосно постукала. Тиша. Жодного звуку з квартири — втім, можливо, за дверима була добра шумоізоляція.

Оксанка постукала кулаком ще кілька разів, намагаючись не налякати сусідів. Цього разу всередині відгукнулися: двері клацнули, злегка рипнули. На порозі з’явилася літня жінка з двома здивованими очима, у квітчастому махровому халаті й волохатих капцях із веселими котячими мордочками.

— Ви хто?

Стомленій Оксанці спала на думку дивна думка: може, це і є Кася. Тоді незрозуміло, що пов’язує її з Миколою. А капці майже такі самі, як ті, що колеги подарували самій Оксанці торік до свята.

Через кілька секунд обидві отямилися. Оксана спробувала пояснити, навіщо прийшла:

— Я добра знайома Миколи Степановича Бондаря. Він зараз у лікарні. Мені потрібно знайти Касю.

Жінка, здавалося, зрозуміла. Вона відступила, пропускаючи відвідувачку до квартири.

— Кася спить. Тато обіцяв нам, що із зустрічі однокласників повернеться не дуже пізно. Дівчинка все чекала, боролася зі сном, але таки заснула. Я Лариса Іванівна, її приходяща няня. Майже п’ять років тут працюю. Учора вперше не вдалося поїхати: господар на дзвінки не відповідав. Вирішила, що терміново викликали на роботу. Під час авралів так уже бувало.

В Оксани все перемішалося в голові. Отже, Микола сам виховує доньку. Але де її мати, хто залишиться з дитиною, поки батько відновлюватиметься після операції? Запитання градом посипалися на няню:

— Він сам виховує дівчинку? А її мама де? Хто тепер побуде з нею? Адже після операції йому ще відновлюватися… Я заберу Касю. Розкажіть мені поки що, що вона любить, чи ходить до садочка.

Лариса Іванівна перебила її:

— Постійно бути тут я, на жаль, не можу. Але вихід у нас є: трохи згодом зателефоную її бабусі в Радолісся. Вона іноді бере онучку погостювати. А вам, даруйте, дитину не віддам. Я вас не знаю, не можу довірити дівчинку незнайомій людині.

Оксана вже й сама розуміла, наскільки поривчастим вийшло її рішення. Зі своєю роботою вона не змогла б приділяти Касі достатньо часу. Краще бути поруч із Миколою, наскільки можливо, а дівчинці залишитися з рідною бабусею. Там їй буде простіше, зрозуміліше.

Одного Оксанка все ще не розуміла: чому Микола вибрав доньці таке незвичайне ім’я. Про це вона неодмінно спитає його згодом.

Няні вона пояснила, де шукати Бондаря в лікарні, щоб Лариса Іванівна могла передати відомості його рідним. Додому Оксанка їхала вже з відчуттям виконаного обов’язку.

Три години. Стільки вона дозволить собі поспати, а потім повернеться до лікарні. Дай Боже, щоб колега дочекався її й приглянув за людиною, яка раптом стала їй такою дорогою.

Через три дні Микола Бондар вийшов зі штучної коми. Лікарняна палата здивувала його: у пам’яті майже нічого не залишилося, і він не розумів, як тут опинився. У кутку, вмостившись у кріслі, дрімала Оксанка. На ній знову був той самий светр…