Після розлучення Ірина вирішила викинути бабусин килим

Раїса Борисівна, поговоривши з донькою, згадала про прикрасу. Запитала, чи викинула вона її. Валерія зізналася, що віддала її Клаві. Мати нічого не відповіла, зате наступного дня сама прийшла по медальйон і зажадала повернути. Клава вже знала про арешт і віддала: зайві неприємності їй були ні до чого.

Раїса Борисівна й справді мала намір позбутися подарунка, проте чомусь зберегла його.

— Якщо вже хтось і міг так майстерно зашити його в килим, то тільки вона, — сказала тітка Клава. — Лера до самої смерті думала, що мати його викинула.

Про вагітність Валерія дізналася пізніше й довго приховувала її від матері. Боялася, що та вимагатиме найжахливішого. Але Раїса Борисівна сама про все здогадалася завдяки своєму жіночому чуттю. Обійняла доньку й спокійно сказала:

— Нічого, донечко. Разом виростимо. Тільки наша це буде дитина.

Так Іра й росла поруч із двома людьми, які її любили. Про Якова довго нічого не знали. Валерія все ще кохала його, дурня, чекала. Потім усе-таки пішла до міліції дізнатися, що з ним і де він. Їй відповіли, що Яків загинув у в’язниці.

— Отака історія, — закінчила тітка Клава.

Ірина була приголомшена. Зовсім іншої правди вона очікувала, коли їхала сюди. Але почутого вже не змінити. Ніч провела в родичів, а вранці зібралася в дорогу назад. Запросила заїжджати до неї, коли будуть у місті: не можна рідним так віддалятися.

Вона відчинила двері своєї квартири — й ахнула. Шафи стояли розчахнуті, речі валялися на підлозі, меблі були зсунуті. Улюблені кактуси перекинуті, горщик розбитий. У комірчині теж усе перерили, а килим витягли в передпокій.

Ірина відразу згадала про кишеньку. Тканину розпороли. Медальйона всередині не було.

Вона викликала поліцію. На перше ж запитання про зникле відповіла, оглядаючи кімнати:

— Один медальйон. Більше нічого не взяли.

Було боляче й прикро дивитися, на що перетворили нещодавно відремонтовану квартиру. Наче льодове побоїще тут сталося.

— Що за прикраса? — зацікавився слідчий.

Ірина пояснила, як знайшла золотий медальйон. Подумавши, додала й те, що щойно дізналася про його появу в родині. Слідчий слухав із дедалі більшим інтересом.

— Обов’язково розберемося, — пообіцяв він. — Але ви з такими знахідками обережніше. І першому-ліпшому довіряти не варто. До якого ломбарду зверталися?

Вона назвала ломбард, здивувавшись самому запитанню. Потім згадала чіпкий погляд оцінювача, свою тривогу після розмови. Отже, і він міг бути причетний. Це припущення вже не здавалося неймовірним: про медальйон знало небагато людей. Не сільську ж рідню підозрювати.

Після того, що сталося, Ірина зателефонувала Анастасії, а донька повідомила батькові. Не минуло й години після відходу поліції, як у двері знову подзвонили. На порозі стояв Олексій.

— Іро, ти сама хоч ціла? — схвильовано запитав він.

— Зі мною все гаразд. От тільки розбирати все тепер до ночі, — тужливо відповіла вона.

— Нумо разом. Допоможу.

— Олексію, та коли ти мені вдома допомагав? — Ірина сумно всміхнулася.

— Отже, зараз почну.

Чекати на запрошення він не став. Увійшов, зняв куртку, роззувся й одразу взявся повертати речі на місця, поправляти, переставляти. Ірина дивилася на нього, і раптом майнула підозра: адже Олексій теж бачив медальйон.

Ні, це вже занадто. Бабій він, звісно, але не злочинець.

Поки прибирали, перемовлялися й непомітно перестали триматися одне з одним так відчужено. Ірина відповідала м’якше, кілька разів усміхнулася. Коли закінчили, було далеко за північ.

— Поїсти б чогось, — запропонував Олексій, ставлячи на полицю останню книжку. — У холодильнику бандити хоч щось залишили?

— Там начебто нічого не чіпали, — усміхнулася Ірина. — Тільки готувати я не готувала. Ковбаса, сир підійдуть?

— Я зараз і черствій скоринці радий.

— Із хлібом якраз може не скластися. Рідко купую тепер.

— А вітаміни групи Б? Ні, Іро, без хліба не можна.

— Це ви, лікарі, все про його шкоду кажете, — пожартувала вона.

— Коли цілий батон за раз з’їдають, тоді шкідливо. А пара шматочків на користь, — озвався Олексій, уже йдучи до кухні.

Він дедалі впевненіше почувався у квартирі господарем. Дивно, але тепер Ірину це не зачіпало.

Хліб усе-таки знайшовся. За кухонним столом вони їли його з ковбасою, пили вино, куплене ще до свята. Розмова не закінчувалася: згадували, як починали жити разом, як народилася Анастасія. Потім засумували, стали розбиратися, чому все так вийшло…