Після розлучення Ірина вирішила викинути бабусин килим

— Тітко Клаво, я ж не тільки побачитися. У мене до вас справа.

— Я вже здогадалася, — кивнула та. — Ну, кажи.

— Ви з мамою замолоду близькі були. Мені більше й спитати ні в кого. Вона вам про батька мого розповідала? Хто він, де жив? Може, й зараз живе…

— З чого це ти раптом? — Тітка глянула з цікавістю. — Стільки років жила спокійно, а тепер знадобилося.

— Фотографія знайшлася. Мама на ній і він. Я тільки зрозуміла, що моряком був. Вона мені про нього ніколи нічого не казала, а знати все-таки хочеться.

— Що ще за фотографія? — Запитання прозвучало напружено.

Ірина повагалася, але розповіла про медальйон: усередині маленькі фотографії, по краях напис.

— Он воно що… Медальйон, — промовила тітка Клава, підібгавши губи.

Голос її став жорстким. Сама вона немов зіщулилася від напруження й замовкла; здавалося, обмірковувала почуте. Ірина не наважувалася ставити нові запитання й чекала.

— Кримінальником був твій батько, а зовсім не моряком, — нарешті сказала тітка. — Тому мати тобі й не розповідала. Кому охота таку правду казати?

— Кримінальником? — Ірина аж скрикнула. — Але форма, безкозирка… На фотографії ж моряк!

— Перевдягнувся й сфотографувався. Яків до таких маскарадів охочий був, — насупилася тітка Клава.

Ще трохи помовчавши, вона почала розповідати. Молода медсестра Валерія гуляла з подружками набережною. Там і познайомилася із симпатичним балакучим моряком. Дівчата пішли вперед, а вона й сама не помітила, як залишилася з новим знайомим удвох. Яків жартував, купував їй морозиво, разом пили лимонад. Усе було мило й пристойно.

Під час першої ж зустрічі він пояснив, що служить матросом: їхній корабель затримався в порту на тиждень. Валерія була зачарована. Можливо, тоді ж на набережній вони й сфотографувалися, а згодом знімки зменшили для медальйона. Утім, достеменно цього вже ніхто не міг сказати.

Про залицяльника Клава дізналася від самої сестри. Та зізналася, що закохалася з першого погляду. Клава навіть позаздрила — ось кому пощастило! Увесь тиждень Валерія з Яковом гуляли парками й набережною, ходили в кіно. Потім він нібито поїхав. Обіцяв писати листи й повернутися через пару місяців.

Однак уже через тиждень Валерія знову побачила його в місті. З будинку виходив чоловік у білому халаті, з валізкою — наче лікар після виклику. Це був Яків. Валерія підбігла, але він відсахнувся, приклав до губ палець і поквапився геть.

Вона нічого не розуміла. Того ж вечора Яків чекав на неї біля будинку й відкрив нову таємницю: він нібито працівник міліції, працює таємно. Щоб викривати злочинців, доводиться ставати то однією, то іншою людиною. Валерія повірила цьому поясненню, пробачила обман, і зустрічі тривали.

Невдовзі про роман дізналася Раїса Борисівна. Одного разу зіткнулася з Яковом просто у квартирі й зрозуміла: не за читанням книжок донька проводила з ним час. Молодого чоловіка вигнала, Валерії надавала ляпасів. Ніколи раніше не дозволяла собі такого непедагогічного вчинку, а тут не стрималася. Потім плакала сама, плакала й донька.

Валерія переконувала матір, що та даремно погарячкувала: вони з Яшею скоро одружаться. Раїса Борисівна не вірила. Молодий чоловік здався їй слизьким типом, зустрічатися з ним вона заборонила. Тільки донька заборони не послухалася.

Згодом Яків подарував їй медальйон із фотографіями. Щаслива Валерія показувала його матері.

— Подивися, мамо, він золотий! Це Яша подарував. Хіба став би він витрачатися на таку дорогу річ, якби не кохав мене?

— От саме ціна мене й непокоїть, — відповідала Раїса Борисівна. — Де він гроші взяв? У таємній міліції такі заробітки? Леро, розійдися з ним, поки можеш. І подарунок поверни, інакше сама викину.

Валерія злякалася й принесла медальйон Клаві — тимчасово зберегти. Двоюрідній сестрі вона довіряла як собі. Клава тоді винаймала кімнату в старенької у приватному секторі й придумала надійну схованку: поклала прикрасу в банку, закопала під яблунею, куди господиня навіть не заходила.

Потім Валерію викликали до міліції. Там вона й дізналася, що напередодні затримали рецидивіста. Він умів утертися в довіру, часто користувався чужою формою. Цим чоловіком виявився Яків. Перед затриманням працівники бачили, як він проводжав Валерію додому, тому тепер перевіряли, чи не була вона спільницею.

На допиті дівчина тільки плакала. Їй зрештою повірили й відпустили, хоча дещо вона все ж приховала. На запитання про дорогі подарунки відповіла, що таких подарунків не було. Розлучатися з медальйоном не хотіла. Навіть дізнавшись правду, Якова кохати не перестала…