Після розлучення Ірина вирішила викинути бабусин килим

Олексій звинувачував себе. Ірина теж мимоволі поверталася думками до власного терпіння. Може, не варто було стільки зносити? Давала б йому прочухана — дивись, менше ходив би наліво. Може, тоді й до цілковитої байдужості не дійшло б.

— Іро, може, все-таки спробуємо знову? — знову запитав Олексій.

Вона знизала плечима, усміхнулася й приклала до губ палець.

— Не квап.

Він зрозумів, кивнув. На ніч залишився в кімнаті доньки, Ірина лягла у своє ліжко. Спали окремо, але обоє довго не засинали, прислухаючись до дихання одне одного.

Через кілька днів Ірину викликали до поліції. Слідчий повідомив їй, що за її описом вони встановили, який саме медальйон зберігався в неї.

— Багато років тому тут пограбували ювеліра, — розповів він. — Згодом з’ясували, що грабіжником був Яків. Решту викрадених прикрас знайшли, а цей медальйон як у воду впав. На лицьовому боці в нього був смарагд. Маленький, але коштував дорого.

— Ніякого каменя там не було, — здивувалася Ірина. — Я пам’ятаю невеличку заглибину й щось на зразок гілочок. Думала, так і задумано.

— Найімовірніше, там він і тримався. — Слідчий кивнув і зітхнув. — Ірино Яківно, гадаю, у вас шукали не лише прикрасу. Їм потрібен смарагд. По нього можуть прийти ще раз.

— Та я його ніколи не бачила!

— Розумію. Ваш батько міг вийняти його до того, як зробив подарунок вашій матері. Але ті, хто до вас забрався, цього не знають. Поки ми їх не знайдемо, побережіться. Вечорами на вулицю краще не виходити, незнайомим дверей не відчиняти.

— Невже все настільки серйозно?

— Навіть серйозніше. Сусідів опитали — ніхто нічого не помітив. Зате є записи з камер магазину навпроти. За ними ми припускаємо, що вашу квартиру обікрали вкрай небезпечні люди.

— А оцінювач? Той старий із ломбарду що каже?

— Нічого, — знизав плечима слідчий. — Зник. Там, де живе, теж не з’являється.

В Ірини по спині пробіг холодок. Тепер вона розуміла, що попереду на неї чекають непрості часи. Навіщо тільки бабуся залишила цей клятий медальйон, коли забрала його в тітки Клави…

У відділку на Ірину чекав Олексій.

— А ти тут звідки? — здивувалася вона.

— Тепер супроводжуватиму тебе, куди б ти не йшла, — серйозно відповів він. — Поговорив з одним поліцейським, він раніше в мене в поліклініці лікувався. Іро, справа небезпечна.

— Мені вже пояснили.

— Отже, розумієш, чому я тебе саму не залишу.

Ірина хотіла всміхнутися, але не змогла. Уперше за довгі роки вона дивилася на колишнього чоловіка інакше: перед нею був не інфантильний себелюбець, не нарцис, а справжній мужик, здатний захистити свою жінку. Його походеньки потроху відступали в її пам’яті.

— Але як ти збираєшся всюди зі мною ходити? У тебе ж робота.

— Узяв відпустку. За власний рахунок.

— Тебе відпустили? Раніше в поліклініці такого не заохочували.

— Я ж тепер у медцентрі. Там теж не зраділи, але дозволили.

Вона кивнула. Усе, що відбувалося, їй не подобалося, зате його готовність залишатися поруч була приємна. Коли Олексій повернувся до квартири, Ірина попередила, що дозволяє це лише на певний час. Він погодився. Кілька днів проводжав її на роботу, зустрічав після зміни; під одним дахом вони й далі залишалися лише друзями.

Вийшовши з перукарні, Ірина попрямувала до зупинки. Біля неї різко загальмувала старенька машина. Кремезний чоловік вискочив назовні й заштовхав її в салон — вона не встигла ні опиратися, ні закричати.

Усередині сидів старий із ломбарду.

Автомобіль рвонув з місця. Ірина нажахано переводила погляд з одного викрадача на іншого. Їх було троє: знайомий оцінювач, бугай біля неї та щуплявий водій. Останній безупинно курив, поглядаючи на неї в дзеркало.

— Що вам від мене потрібно? Хто ви такі? — нарешті вимовила вона.

— Ми ж знайомі, — озвався старий своїм скрипучим голосом. — Ви мене впізнали, я бачу. Тому поясню без зайвих слів: прошу зовсім небагато. Поверніть чужу річ.

— Я нічого чужого не брала!

— Ви — ні. Наскільки розумію, це зробив ваш батько, Яшко Бовдур.

— Медальйон? Та він у вас! — вигукнула Ірина. — То це ви перевернули мою квартиру?

— Тямиш, — хмикнув здоровань, що сидів поруч.

— Перепрошую за незручності, іншого виходу в нас не було, — продовжив оцінювач. Голос його став різкішим. — Де камінь?

— Не знаю я! Жодного каменя в медальйоні не було.

— У це не повірю. Коли Яків виніс прикрасу з квартири, камінь був на місці. Я там був і сам усе бачив.

— Але до мене він потрапив уже таким! Таким, яким ви його забрали!

— Зрозуміло, добром від неї нічого не доб’єшся, — втрутився водій. — У ліс їдемо.

— Правильно, голубчику. Туди, — погодився оцінювач.

— Навіщо?.. — прошепотіла Ірина, охоплена жахом.

— Там балакучішою станеш, — вишкірився здоровань…