Після розлучення Ірина вирішила викинути бабусин килим

Трохи оговтавшись, молодята взялися допомагати. Те, до чого в Ірини з чоловіком роками не доходили руки, утрьох зробили за тиждень. В усіх кімнатах поклеїли нові шпалери, у передпокої замінили лінолеум, де треба — підфарбували, побілили. Навіть міжкімнатні двері поставили нові, тільки з ними вже давали раду запрошені фахівці.

Краса.

Анастасія з Максом їхали від Ірини ледь живі від утоми. Збиралися помирити батьків, а потрапили до будівельної бригади.

Донька вирішила більше не втручатися: якщо мамі так добре, нехай живе, як хоче. Татові, схоже, теж непогано, хоча трохи прикро.

Зовні в Ірини й справді все налагодилося. Тільки порожнечі всередині ставало дедалі більше. Залишитися самій у сорок п’ять років виявилося боляче, і нові шпалери нічого тут не змінювали.

Сидячи тепер у маршрутці, вона знову згадувала розмови в перукарні. Усі готувалися до свята, чекали привітань, уваги, а вона немов стояла осторонь загального пожвавлення.

На своїй зупинці Ірина вийшла й таки звернула до магазину. Купить смачненького, влаштує собі свято сама. Захопилася так, що покупки ледь умістилися у два пакети. Уже на виході, сопучи під їхньою вагою, вона лаяла себе: два пакети соку, три види сиру, ковбаса, гриби, ще скільки всього… Навіщо стільки набрала? І вино для чого взяла?

— Дівчино, з прийдешнім святом! — притримав їй двері якийсь старий у потертій куртці. Він усміхався напівп’яною усмішкою.

— Дякую, — буркнула Ірина й вибралася зі своїми пакетами на вулицю.

Ось і всі, хто її тепер вітає, — старигани бомжуватого вигляду. Від цієї думки вона невесело всміхнулася. Пристойні чоловіки й не дивляться в її бік. За пів року нікого не зустріла. Щоправда, не намагалася, та все одно було сумно.

Утім, їй ніхто й не потрібен. Сама впорається. У неї тепер інше життя.

Чомусь згадався килим, що досі нудився в комірчині. Нове життя годилося починати без старого мотлоху. Може, через цей пилозбірник у неї й не ладиться? Тягнучи пакети, Ірина вирішила: сьогодні ж його винесе. А завтра, 8 березня, почне жити заново. Нехай викинутий килим стане цьому запорукою.

У під’їзді стояв знайомий запах котів і смаженої картоплі, до якого домішувалося щось схоже на ладан. Ірина повела носом, міцніше перехопила пакети, що відтягували руки, й пішла вгору. Буде й у неї завтра свято. І вона обов’язково зустріне людину, яка змінить усе її життя.

Удома навіть роззуватися не стала: пройшла на кухню, розклала покупки й попрямувала до комірчини. Килим сиротливо притулився кутом до дорожньої сумки, що висіла на величезному цвяху.

Вона потягла рулон на себе. Килим м’яко опустився їй на плече, немов лебідь поклав шию. Ірина охнула, ступила крок — і зупинилася: далі він не йшов. Ніби здогадувався, яка доля йому судилася, й упирався, не бажаючи залишати схованку.

Ірина смикнула сильніше. Здається, килим зачепився за той великий цвях. Ще ривок, тріск — і нарешті важкий згорток опинився в неї в руках. Але в передпокої вона його не втримала. Рулон з розмаху гепнувся на підлогу.

Вилаявшись, Ірина втомлено присіла поруч. Його ж іще до смітника тягти. Вона тоскно оглянула килим, потім свої почервонілі від пакетів руки. Ні вже, вирішила — отже, треба. Зітхнувши, підвелася й почала прикидати, з якого боку зручніше підхопити.

На новому лінолеумі щось поблискувало — навіть якось непристойно. Предмет явно випав із килима. Ірина знову присіла, підняла його й зі здивуванням виявила у себе на долоні золотий медальйон на ланцюжку.

Вона оглянула край рулону. Зі споду виявилася маленька пришита кишенька, надірвана з одного боку. Мабуть, саме вона й зачепилася за цвях. Але чия прикраса лежала всередині, Ірина не знала.

Покрутивши знахідку, вона намацала крихітну кнопку. Медальйон розкрився. Усередині були дві фотографії: молода дівчина, схожа на саму Ірину, і бравий моряк у тільнику й безкозирці. По краях ішли слова: «Валерія і Яків навіки разом».

Маму вона впізнала одразу. Валерія — її ім’я. А чоловік… Невже батько? Ірині перехопило подих: адже вона Яківна. Ім’я з напису збігалося з її по батькові.

Тепер до килима їй не було діла. Вона відсунула його до стіни передпокою, зняла куртку й чоботи, пішла до вітальні. Сиділа на дивані, розгублено розглядаючи маленькі знімки. Усе життя намагалася зрозуміти, хто її батько, а зараз, можливо, тримала його фотографію в руках. І зовсім не уявляла, що з цим робити…