Після розлучення Ірина вирішила викинути бабусин килим

Вечір минув у тій самій розгубленості. Прикрасу могла сховати мама, могла бабуся. Навіщо знадобилася схованка в килимі, теж залишалося незрозумілим. Ірина знову й знову кип’ятила чайник, забуваючи заварити чай. Машинально з’їла ковбасу й сир, навіть не помітивши цього. Думки поверталися до знахідки: якусь сімейну таємницю вона відкрила, але яку саме — ще не знала.

Якщо на знімку справді батько, його, можливо, вдасться знайти. Тільки як шукати людину за крихітною фотографією, якій без малого років п’ятдесят? Ірина знову оглянула медальйон і лише тепер помітила, що золото явно недешеве. Річ здавалася старовинною. Можливо, вийде з’ясувати хоча б її походження, дізнатися, де робили такі прикраси.

Отже, завтра піде до ломбарду. Щоправда, вона не знала, чи працюють вони в Міжнародний жіночий день. Так і заснула під пледом, не розібравшись ні зі знахідкою, ні зі своїми почуттями.

Уранці пролунав дзвінок у двері. Невиспана, розпатлана Ірина попленталася відчиняти, загорнувшись у плед. Кого ще принесло у вихідний?

За порогом переступав з ноги на ногу Олексій. Винуватий, розгублений, із букетом її улюблених яскраво-червоних троянд.

— Тобі що потрібно? — запитала вона, не привітавшись.

— Привіт, Іро. Вітаю зі святом. — Він простягнув квіти й ступив до передпокою.

— Ну, дякую, — хмикнула вона, приймаючи букет. — Тільки чому з самого ранку до мене? У тебе ж молода дружина, дитина.

— Іро, можна з тобою поговорити? — смиренно попросив Олексій, дивлячись на неї, мов цуценя.

— Ось як… — Ірина знизала плечима, трохи подумала й відступила вбік. — Гаразд, заходь.

Він одразу ж шмигнув до квартири. Ірина пішла на кухню й намагалася не дивитися на колишнього чоловіка, який умостився на табуреті. Той сплів пальці й затиснув руки між колінами. Вмикаючи чайник, вона знову подумала: справжнісіньке цуценя.

Дивно було нічого до нього не відчувати. Стільки років прожили, доньку народили, а зараз перед нею ніби сидів сторонній чоловік.

— Іро, пробач мені за все, — хрипко почав Олексій. Відкашлявся й продовжив упевненіше: — Я перед тобою в усьому винен.

— Тепер уже що говорити, — відгукнулася вона, ставлячи троянди у вазу. — Назад нічого не повернеш.

— Не повернеш, згоден. Але ж можна ще раз спробувати. Давай почнемо спочатку? Я обіцяю, тепер усе буде інакше.

— Тепер? — перепитала Ірина. — А дружина твоя що скаже? Теж, як я, терпітиме й удаватиме, що нічого не відбувається? Теж житимете заради дитини?

— Немає в мене ні дружини, ні дитини, — насилу вимовив Олексій.

— Як це розуміти?

— Я розлучився, Іро. Вона мені брехала.

— Тобі? Брехала? — Ірина нервово розсміялася.

Він говорив далі, наче не помічаючи глузування. Його молода дружина, його Ларочка, виявляється, народила від іншого. За словами Олексія, усе з’ясувалося через групу крові малюка: відразу після народження він нею навіть не поцікавився — мабуть, молода дружина зовсім затуманила йому голову. А потім сам зазирнув у медичну картку Борька й вирішив, що з його групою крові така дитина народитися від нього не могла.

Потім були з’ясування стосунків із Ларою. Олексій розповів, що вона зізналася в короткому зв’язку ще з одним колегою — хірургом Анатолієм. Запевняла, ніби це сталося одного разу, помилково, через хвилинне затьмарення розуму, але він не повірив. Та й Анатолій під час відвертої розмови, за його словами, підтвердив стосунки й не приховував, що готовий їх продовжити. Бентежило хірурга лише одне: Лара все-таки дружина Олексія, ніяково виходить.

— Пішов я з поліклініки. — Олексій нервово стискав пальці. — На Анатолія дивитися не можу. Влаштувався до приватної клініки. Тепер думаю: чого раніше туди не пішов? Заробіток у рази більший буде, і графік спокійніший.

— І молоденькі гарненькі лікарки там, напевно, є. І медсестри, — із сарказмом додала Ірина.

— Іро, та я тепер інший! — вигукнув він і благально подивився на неї. — Багато чого за цей час передумав. Зрозумів, що мені ніхто, крім тебе, не потрібен. У нас із тобою донька.

— Донька, так, — задумливо відгукнулася вона. — Її я точно від тебе народила. Тільки, Олексію, у мене все перегоріло. Не хочу я нічого.

— Я не прошу зараз відповідати. Подумай усе-таки. Може…

— Ні, — рівним голосом перебила Ірина. — Чаю будеш?…