Після розлучення Ірина вирішила викинути бабусин килим

Він покірно кивнув. Пили чай із варенням; Ірина зрідка поглядала на пошарпаного ловеласа. Видно було, що переживає, а їй і далі було байдуже. Учора йшла додому, вважаючи себе нікому не потрібною, думала, що життя скінчилося. Сьогодні їй наче пропонували ще одну спробу сімейного життя — тільки з цією людиною нічого не хотілося.

А може, вона поспішила з відмовою? Ірина відвернулася до вікна. Там осіли замети, по підвіконню весело стукотіла крапель. Образа могла ще жити в ній. Адже й доброго з Олексієм було чимало. Колись вона дуже його любила.

Він щось сказав, але Ірина не розчула. Обернулася, запитально глянула.

— Я кажу, гарний ремонт вийшов. Робітників наймала? — повторив Олексій.

Він уже трохи пожвавішав, освоївся й озирався майже по-хазяйськи.

— Ні, впоралася сама. Анастасія з Максом саме приїхали, допомогли. Тільки двері майстри ставили.

— Молодець. Добре тепер. Навіть не думав, що в нас у квартирі може бути так затишно.

— А до цього затишку не було?

— Та не те я сказав, — зніяковів він. — Ти завжди була гарною господинею. І дружиною, і мамою. Це я не цінував.

— Добре, що хоча б тепер помітив, — постаралася байдуже відповісти Ірина.

Але всередині щось озвалося. Невже колишнє почуття? Ні, усе скінчилося, повертатися йому нізвідки. Вона струснула головою й подивилася Олексієві просто в обличчя.

— Дякую за привітання. А тепер тобі час іти.

— Чекаєш на когось? — насторожився він.

— Так. У мене побачення сьогодні, — без вагань збрехала Ірина.

— Тоді пробач, що завадив. Я піду, — пробурмотів Олексій. — Ще раз вибач. Тепер розумію: у твоєму житті мене вже немає.

— Ти правильно зрозумів.

Він підвівся, вийшов із кухні, але замість передпокою раптом попрямував до кімнат.

— Хочу ще раз подивитися, як тут стало. Трохи побути, — пояснив він на ходу, винувато відводячи очі.

Не виганяти ж його. Ірина притулилася до стіни в передпокої, схрестила руки й залишилася чекати.

— Оце так! Раніше в тебе такої речі не було, — долинуло з вітальні.

Вона зазирнула туди. На тумбочці лежав знайдений медальйон. Олексій стояв над ним, розглядав, але взяти не наважувався.

— Іро, тут же золото. Така річ дорого коштує, — продовжив Олексій.

— А ти як думав? — хмикнула вона.

— Де ти його взяла?

— Чи не однаково тобі? Подарунок.

— Від того, хто сьогодні прийде?

— Угадав.

— Обережніше, Іро. За такі подарунки потім можуть чимало зажадати. — Він тривожно глянув на неї.

— Врахую, Олексію. Іди вже, — нервово відповіла Ірина.

Нав’язливість і ця показна турбота починали її дратувати. Найменше їй зараз була потрібна його участь. І розповідати йому, звідки взявся медальйон, вона не збиралася.

Більше Олексій нічого не спитав. На прощання кивнув, у передпокої вдягнув куртку, взувся й пішов, пробурмотівши щось на кшталт побажання берегти себе. Ірина відповіла важким зітханням, усім виглядом даючи зрозуміти, як утомив її візит.

Насправді присутність Олексія її не втомлювала. Якась внутрішня вередливість змушувала так поводитися. Після його відходу вона довго сиділа на кухні з охололим чаєм і дивилася на троянди. Знову кортіло заплакати, але вона стрималася. Досить сліз через колишнього. Він їй більше ніхто.

Потім почали телефонувати: спочатку Макс, донька, згодом знайомі, колеги. Ірину вітали від душі, жінкам вона у відповідь бажала щасливого свята. Такого пожвавлення в телефоні вона сьогодні зовсім не очікувала.

Після обіду дістала куплені напередодні ковбасу, сир, іще дещо, взяла пляшку шампанського й умостилася перед телевізором. Їла, пила, дивилася старі радянські фільми. Настрій, здається, потроху поліпшувався.

Іноді погляд повертався до медальйона, а разом із ним — і всі запитання. Але шукати відповіді Ірина сьогодні не збиралася. Нехай зачекають.

Після свят Ірина все-таки взяла медальйон і пішла до ломбарду. Обирала не навмання: в інтернеті хвалили тамтешнього оцінювача, особливо його вміння знатися на коштовностях.

— Цікава робота, — сказав він, закінчивши перший огляд, і перевів погляд із прикраси на Ірину. — Як ця річ до вас потрапила?

— У спадок дісталася, — охоче пояснила вона.

— Документи на неї збереглися?

— Так, є, — збрехала Ірина. Розповідати все докладно їй уже не хотілося. — Тільки я не знаю, у скільки такий медальйон зараз можна оцінити. Він же старовинний? І хотілося б зрозуміти, де такі робили…