Після розлучення Ірина вирішила викинути бабусин килим

Оцінювач іще покрутив прикрасу, замислився. Розкривши стулки, ковзнув поглядом по фотографіях, але роздивлятися їх не став — знову подивився на відвідувачку.

— Ні вартості, ні місця виготовлення я вам зараз не назву. Одне можу сказати: напис з’явився пізніше за сам медальйон. Через це ціна нижча, хоча річ однаково заслуговує на увагу. — Він зам’явся. — Можете залишити її в мене. Тоді я займуся нею докладніше.

Ірина похитала головою. Пропозиція була цілком зрозуміла, але в голосі старого прозвучало щось, що змусило її насторожитися.

— Не треба, дякую. Мені не настільки важливо все це з’ясувати. Я зберігаю його на пам’ять. Уже добре, що дізналася: це не дешева дрібничка.

Із ломбарду вона вийшла з незбагненною тривогою. Потім цілий день стригла клієнток, а хвилювання не минало. Старий із його чіпким поглядом усе стояв перед очима; у пам’яті чувся скрипучий голос: «Як ця річ до вас потрапила?»

Удома Ірина насамперед узялася до медальйона. Сховала його в колишню кишеньку на килимі, міцно зашила тканину й поставила згорток назад до комори. Поки нехай залишається там. Чомусь саме це рішення здавалося їй правильним.

Але сховати прикрасу не означало перестати думати про батька. Він же міг бути ще живий. Ірина перебирала в пам’яті нечисленну рідню, намагаючись згадати людину, яка допомогла б трохи підняти цю завісу таємниці. Нарешті згадала тітку Клаву.

Двоюрідна сестра Валерії жила в селі. Замолоду вони начебто дружили: Клава тоді теж жила в місті, вчилася на кухаря-кондитера. Згодом повернулася до батьків, вийшла заміж і все життя пропрацювала в колгоспній їдальні. Мабуть, була жива й тепер — про лихе Ірині ніхто не повідомляв. Родичі зазвичай і телефонували лише тоді, коли щось траплялося.

Сама вона бачила тітку Клаву на маминому похороні. Потім іще кілька років вони зідзвонювалися, вітали одна одну, але з часом і це припинилося. Багато років уже не спілкувалися. Ірина набрала старий номер — відповіді не дочекалася. Тоді вирішила поїхати сама, найближчими вихідними.

До села було близько ста кілометрів. Запилений автобус трусився дорогою, а Ірина все тривожилася через зустріч. Чи впізнає її тітка після стількох років? Чи захоче розмовляти?

У село в’їхали вже надвечір: березневе сонце опускалося до обрію. Виходячи на зупинці, Ірина подумала, що в разі відмови їй навіть нікуди буде подітися. Наступний автобус — уранці. Прожене тітка Клава, доведеться ночувати на вулиці.

Тут Ірина бувала ще школяркою, проте дорогу пам’ятала: праворуч, другий будинок від кінця вулиці. Дійшла — й розгублено зупинилася. Місце те саме, а будинок ніби чужий. У пам’яті залишилася проста хата, штахетник, дерев’яні ворота. Перед нею ж стояв цегляний будинок під черепицею, відгороджений залізним парканом.

Вона нерішуче натиснула на ручку хвіртки. Та відчинилася. На подвір’ї виднілися просторий гараж, міцні комори — господарство було заможне. З вольєра раптом гримнув собачий бас. Ірина позадкувала: величезний пес, здається алабай, мав грізний вигляд.

Вхідні двері відчинилися. Високий міцний чоловік визирнув надвір, витираючи кутик рота.

— Ви до кого? — спитав він досить привітно.

— Добрий вечір. Тут жила моя тітка Клава. Я Ірина, її двоюрідна племінниця, — несміливо відрекомендувалася вона.

— Племінниця? — Чоловік усміхнувся. — Невже Ірина? А я Володя. Не впізнаєш?

— Володимире! — ахнула вона.

Син тітки Клави. Колись вони з мамою приїздили сюди, і він учив Іру плавати в озері, брав із собою до лісу, показував, як збирати гриби. Після школи пішов до армії, потім, здається, працював в іншому регіоні. Подальшого його життя Ірина не знала: зв’язок давно обірвався.

— Таки ти, — усміхнувся Володимир. — Подорослішала, звісно. Заходь, мама вдома. Ми саме вечеряти сіли.

Невдовзі Ірина познайомилася з його привітною дружиною Лідією та дорослим сином Єгором. Дізналася, що після роботи в іншому регіоні Володимир повернувся до рідного села, став фермером. Справи йшли добре, от і будинок оновив. Тітка Клава жила разом із ним.

Ірина сподівалася застати тітку зовсім старезною бабусею. А перед нею виявилася сухенька, рухлива жінка, якій нізащо не даси її сімдесят із лишком. Упізнала племінницю відразу, обійняла.

— Як же ти на маму схожа! — повторювала тітка Клава.

За розмовами пояснилося й мовчання телефону: номер давно змінили. Домовилися знову підтримувати зв’язок і більше не губитися. Лише коли решта розійшлася у своїх справах, а Ірина з тіткою перейшли до її кімнати, дійшло до причини приїзду…