Нова дружина приїхала разом із Романом забрати останнє в його колишньої дружини

— А якщо вона потім не захоче віддавати дитину?

— Ми укладемо контракт.

— Я читала в інтернеті, що такі контракти все одно не допомагають і суд залишає малюка жінці, яка його виносила. А раптом вона вирішить забрати його собі? А ти вирішиш, ніби це твоя дитина, і підеш до неї. Не потрібна мені вдома стороння тітка з животом. І дивитися, як ти навколо неї танцюєш, я теж не збираюся.

— Гаразд. Тоді підемо й дізнаємося щодо усиновлення.

Представниця служби опіки суворо подивилася на Романа.

— У вас уже є дитина від першого шлюбу.

— Так, — трохи зніяковівши, підтвердив він. — Син живе з матір’ю.

— А ви в його вихованні участі не берете, — жінка не запитувала, а стверджувала. — Як ми можемо довірити вам немовля, якщо власну дитину ви вже покинули? Спершу налагодьте стосунки з рідним сином та його матір’ю. Потім приходьте.

З кабінету подружжя вийшло пригніченим. Відмова служби опіки не йшла Романові з голови: він поринув у похмурі роздуми, і навіть балаканина Ліди не могла його відволікти. Вона поводилася так, ніби нічого особливого не сталося. А Романові дедалі дужче здавалося, що розмови дружини про дітей так і лишаються розмовами.

Увечері його осяяло.

— Лідко, я придумав! Та жінка зі служби опіки правильно сказала: у мене вже є син. Рідний. Отже, ми заберемо його до себе. Він живе з матір’ю в селі, напевно, у якійсь розвалюсі без води й каналізації. Якщо колишня там працює, то отримує копійки. А в нас розкішна квартира в місті й усі зручності. Наймемо няню, щоб ти не втомлювалася. От і вийде, що в нас із тобою є дитина.

— Ти що? Він увесь час плакатиме й проситиметься до мами, — надула губи Ліда.

Задум чоловіка їй явно не сподобався, але Роман уже був ним одержимий.

— Йому ще й чотирьох років немає. Швидко до нас звикне, називатиме тебе мамою, мене — татом, а справжню матір невдовзі забуде. Ось побачиш. Поїдемо й скажемо колишній, що забираємо сина. Думаю, вона сама зрадіє, що ми позбавимо її зайвого рота. Напевно, дитина лише заважає їй крутити романи. Не погодиться — пригрозимо судом. Там подивляться, в яких умовах живе вона і в яких — ми. Вона одинока мати, а в нас повна сім’я.

Ліда неохоче кивнула.

— Якщо вже в нас буде дитина, то хай твоя. І мені не доведеться її народжувати. Раз ти налаштований серйозно, з’їздимо. Вона побачить, які ми щасливі, й зрозуміє, що хлопчикові з нами краще. Упевнена, до суду справа не дійде: сама його віддасть, їй же легше стане. Потім знайде собі якогось сільського Бориса й народить ще одного. Коли їдемо?

— Завтра.

Роман кілька секунд подумав, потім похитав головою.

— Ні, завтра мені неодмінно треба бути на роботі. Давай на вихідних.

Що далі машина звертала з головної платної траси на південь, то помітніше змінювався краєвид за вікнами. Уздовж дороги потяглися пірамідальні тополі, підлісок став густішим, а засіяні поля траплялися дедалі частіше. Більшість машин продовжувала шлях трасою, тоді як Кам’янка лежала осторонь. Роман то дивився на мапу навігатора, то переводив погляд на дорогу; серед розв’язок, в’їздів і з’їздів він ледь не пропустив потрібний поворот. Навіть для досвідченого водія ці дороги виявилися непростими.

Коли він нарешті виїхав у потрібному напрямку, йому спало на думку, як непросто було б знайти дорогу без навігатора. Тепер лишалося не проскочити Кам’янку. Утім, невдовзі стало ясно: не помітити поворот сюди майже неможливо.

Ще до того, як навігатор повідомив: «Через півтора кілометра поверніть праворуч», попереду з’явилася висока біла стела. Біля її підніжжя великими бетонними літерами було викладено назву: «Кам’янка». Нижче стояла скульптура трійки, а після повороту Роман розгледів над об’ємними літерами ще один напис — кінний завод «Світанок».

Роман здивувався: вона ніколи не розповідала йому, що в її селі розводять коней. Утім, можливо, розповідала, а він не запам’ятав. Роман з усмішкою подивився на Ліду.

— Майже приїхали.

Він натиснув на газ. Під колесами лежав рівний, добрий асфальт.

Задовго до цього Віктор, зустрівши Валентину, укотре запропонував їй зазирнути років на двадцять уперед…