Нова дружина приїхала разом із Романом забрати останнє в його колишньої дружини

— Валю, а давай одружимо мого Дениска з твоєю Світланкою. Денисові зараз шість, а Світлані наступного місяця рік виповниться. Різниця підходяща. Наші сім’ї одна одну кілька поколінь знають. Може, ми з тобою тому й не одружилися, що нашим онукам судилося створити сім’ю?

— Та ну тебе, Вікторе. Хто про що, а вшивий про лазню. Не судилося нам стати однією сім’єю. Навіщо тепер минуле ворушити?

— Я минулого не ворушу, а далеко вперед дивлюся.

Про цю розмову знали і старожили Кам’янки, і новосели. Історію переказували як приклад того, що добросусідські стосунки можна зберегти, попри життєві обставини.

У сімдесяті роки Віктор і Валентина по-справжньому кохали одне одного. Він упадав коло неї, приносив квіти, співав під гітару. Односельці давно вважали їх нареченим і нареченою та чекали на запрошення на весілля. Проте Степан Григорович мав інші плани щодо онука. Суворий голова родини якось вирушив до батьків Валентини, недовго з ними поговорив, і після цього вони заборонили доньці зустрічатися з Віктором.

Незабаром зіграли весілля. Дружиною Віктора стала Оксана, донька головного конюха господарства, яким керував Степан Григорович. Дівчина була вродливою, але її краса здавалася тутешнім людям незвичною: розкосі очі й чорне, мов смола, волосся виказували азійське коріння.

— Зате на конях вони розуміються краще за Вітька, — розсудив Степан Григорович. — І його навчать. Хто тут усім керуватиме, коли я помру?

Так дід у буквальному сенсі наставив онука на путь. Сусіди гадали, скільки місяців протримається шлюб і на який день після весілля Віктор знову прибіжить до колишньої коханої. Але прорахувалися. Валентина відмовилася приймати одруженого залицяльника: тепер їхні дороги розійшлися, і ходити до неї більше не слід було.

Цілий місяць Віктор старанно пив самогон, мабуть, намагаючись змиритися зі своєю долею. Потім односельці помітили, що він майже весь час проводить на кінному заводі. Після роботи йшов просто додому, не зустрічався з колишніми приятелями й перестав з’являтися на танцях у клубі.

Невдовзі Оксана завагітніла, а через два роки після весілля народила красуню Ірочку, у якій поєдналися козацькі й азійські риси. Саме донька принесла в родину Віктора справжнє кохання. Заради своїх жінок він був готовий гори звернути, море переплисти й дістати з неба зірку.

Майже все це Віктор і робив на кінному заводі діда. Працював від зорі до зорі, переймав досвід, намагався стати гідною зміною Степанові Григоровичу. Праця приносила йому і гарну зарплату, і премії за місцевих рисаків, які перемагали на виставках.

Через пів року після весілля колишнього нареченого Валентина вийшла заміж за Павла, учителя з Кам’янки, який був старший за неї на десять років. Вона давно йому подобалася, але раніше Павло вважав, що змагатися з Віктором марно. Подружжя жило душа в душу. Через дев’ять місяців у них народився Артем — ще до того, як поява Ірини змінила родину Віктора.

Минуло понад двадцять років. Ірина вийшла заміж і подарувала батькам онука Дениса. Хлопчик ріс бешкетником, уже з чотирьох років тримався в сідлі й щосили намагався допомагати в стайні, де працювали його родичі.

Коли Денисові виповнилося п’ять, одружився Артем. У його родині народилася Світлана. Проте, на відміну від рідні Віктора, яка й далі жила в Кам’янці, Артем після школи поїхав навчатися до міста й залишився там. Матір він навідував лише в рідкісні вихідні та свята, тому односельці вперше побачили її онуку, коли дівчинці було вже дев’ять місяців.

За кожної зустрічі Віктор посміювався й знову пропонував Валентині одружити онуків. Вона лише хитала головою.

— У тебе пам’ять відбило? Забув, як Степан Григорович начхав на наші почуття й одружив тебе з Ксюшею?

— Та я не скаржуся. Скільки років разом живемо — душа в душу. Може, старшим і справді видніше?

— А як ти після весілля безпробудно пив, теж забув?

— Хто в молодості не п’є? Тільки виразники, — розсміявся Віктор. — Ти все-таки подумай, Валю. Я серйозно. А раптом хоча б так породичаємося.

— Ой, та ну тебе.

Валентина махнула рукою й звернула до сільмагу. Віктор провів її поглядом, милуючись гордовитою ходою, яку пам’ятав іще змолоду, але відразу ж схаменувся й попрямував на роботу — до найвідомішого кінного заводу області.

Історія Кам’янки налічує понад 300 років, однак по всій імперії про колишнє козацьке поселення заговорили лише в середині 19 століття. На тутешніх просторах заснували один із перших в імперії кінних заводів. Величезній країні потрібно було багато коней, і Кам’янка взялася розводити орловських рисаків — породу, створену в країні. Місцеві козаки вміли доглядати тварин, готувати упряж і навчати їзди трійкою. Ці знання передавалися з покоління в покоління…