Усі вважали її нареченого ідеальним, але перед весіллям Іра пішла до жінки, якої боялася з дитинства

Іра кивнула.

— Дякую, що ви мене вислухали. За все дякую.

Надія знову всміхнулася їй із колишнім теплом, проте тривожна настороженість з очей не зникла.

За воротами Іра повернула до зупинки. Озирнутися дуже хотілося, але вона втрималася: адже обіцяла виконати прохання. Лише в автобусі з неї наче спало заціпеніння. Недавня розмова раптом здалася майже сном. І все ж вона пам’ятала, що була у ворожки, чула підтвердження тому, що давно думала сама: за Павла виходити не слід. А ще була розповідь про іншу людину, яка їй судилася. Про це думалося з особливою цікавістю.

І тут Іра згадала про конверт. Вона заздалегідь поклала туди гроші за сеанс і так і не віддала їх Надії. Обізнані люди запевняли, що ворожки неодмінно беруть плату за допомогу. Але господиня нічого не попросила — мабуть, забула. Та й сама Іра сиділа там наче зачарована, про оплату навіть не згадала.

Залишити все так було б нечесно. Іра звикла дякувати за зроблене для неї. На першій же зупинці вона вийшла й пересіла в автобус, що їхав назад: треба вручити Надії приготовані гроші. Аби ще застати її вдома. Наприкінці розмови жінка так поспішала, наче вже збиралася кудись.

Від кінцевої зупинки Іра знову попрямувала в старі двори. Під ногами була знайома запилена асфальтова доріжка. Тепер вона не боялася заблукати — ноги ніби самі вели її до потрібного місця.

Проте біля будинку вона нерішуче зупинилася. Знайомий і водночас чужий, він ледь виднівся серед розбуялої зелені. Висока трава, колючі кущі заполонили все подвір’я. За ними стояв почорнілий будинок із вибитими шибками — давно покинутий, нежилий. А всього двадцять хвилин тому Іра бачила тут маленький доглянутий город.

Вона вдивлялася в це запустіння, намагаючись зрозуміти, чи не помилилася. Але навколо нічого не змінилося, і будинок був той самий. Серед трави виднілася альтанка. Хвилин двадцять тому вони з Надією сиділи в цій чистій, гарній альтанці. Тепер же від неї залишився сам кістяк.

Повз проходила старенька з картатою полотняною сумкою, вочевидь прямуючи до найближчої крамниці. Іра звернулася до неї:

— Перепрошую, ви не підкажете, де тут живе ворожка? Мені казали, що в цих дворах є така жінка.

— Надія? — Старенька зупинилася, оглянувши Іру з голови до ніг. — Ворожка Надія тут жила, у цьому будинку. І людей тут приймала. Ти до неї по допомогу хотіла, дівчино?

— Так, — кивнула Іра.

— Пізно прийшла. Уже шість років, як вона померла. А за старою пам’яттю досі ходять. Слава про неї й дотепер живе. Сильна ворожка була, тільки доля в неї тяжка, трагічна.

— Як це — шість років тому померла?

Іра не могла повірити ні тому, що почула, ні тому, що бачила перед собою. Поєднати слова старенької з недавньою зустріччю не виходило.

— А отак. Одного разу лягла спати й більше не прокинулася. Кажуть, заздалегідь знала, що піде: з друзями попрощалася, із сусідами. Любили її тут багато хто. Досі приїжджають, як ти… Ех.

Старенька тяжко зітхнула й пішла далі. Іра ще трохи постояла біля будинку, а потім знову попрямувала до зупинки.

Дорогою додому вона шукала пояснення, яке дозволило б зрозуміти те, що сталося, без жодної містики. Поступово склалася версія: вона розхвилювалася, перегрілася на сонці, і розмова їй привиділася. Тоді зрозуміло, чому ворожка говорила саме те, що Іра думала сама. З нею розмовляла не чужа жінка — так проявилася її власна підсвідомість.

Залишалося ім’я. До зустрічі Іра його не знала, але, можливо, ще дитиною чула від когось. Воно могло зберегтися глибоко в пам’яті, а тепер спливло. Чого тільки не здатен вигадати людський мозок.

Ще пів години тому вона твердо мала намір відмовитися від весілля, хоч і розуміла, наскільки важко це буде. Тепер упевненість зникала. Якщо ніякої зустрічі не було, отже, вона сама все вигадала, сама себе накрутила. Через власні дурні сумніви засмутити й розчарувати стількох людей Іра не могла.

Знову стало тужно й важко. Розповідати про те, що сталося, вона нікому не збиралася: ще вважатимуть ненормальною. Краще залишити все як є, нехай іде своїм плином.

Минуло три дні. Хоч як Іра намагалася забути дивну зустріч, розмова поверталася в пам’ять. Особливо — обіцянка, що зовсім скоро вона зустріне людину, яка їй судилася, і буде з нею щаслива. Вона осмикувала себе: порожні мрії, фантазії. Адже ніякої ворожки не було…