Усі вважали її нареченого ідеальним, але перед весіллям Іра пішла до жінки, якої боялася з дитинства

— Нічого не занадто, — заперечив він. — Хай усі побачать, яка розкішна в мене наречена.

Павло збирався хизуватися нею, немов цінним призом.

Але ще страшнішим за свято було життя після нього. Павло дедалі дужче відштовхував Іру, їй не хотілося ні зустрічатися з ним, ні слухати його голос. А до подружнього життя залишалося вже так мало.

Мама, думаючи, що підбадьорює доньку, повторювала: стерпиться — злюбиться, головне — достаток. Навіть сильне кохання швидко згасає через побутові труднощі, а Іра ще зрозуміє, як їй пощастило. І наречена намагалася повірити кожному слову. Без цієї надії майбутнє здавалося нестерпним.

Оксанка захоплено обговорювала весілля й дивувалася Іриній байдужості.

— Ти чого така? Розумієш узагалі, що до вас відома співачка виступати приїде? Уявити не можеш, у скільки це батькові Павла обійшлося!

Іра кивала.

— Та що з тобою, подруго? — вела далі Оксанка. — Мандраж перед весіллям? Не бійся, ти щасливий квиток витягла. Я за тебе рада. З Павлом у тебе нарешті справжнє життя почнеться, сама побачиш. А хвилюватися перед весіллям, напевно, нормально. Я ж не знаю, заміж іще жодного разу не виходила. Ти мене випередила.

На підготовку витратили стільки грошей, що Іра вже не бачила можливості відступити. І все-таки сумніви не минали. Усі навколо запевняли: кращого за Павла їй не знайти, про таку пару простій дівчині залишається тільки мріяти. А їй треба було почути ще когось.

Дедалі частіше вона згадувала ворожку, що жила в старому будиночку на міській околиці. Колись там був приватний сектор, майже село, потім місто доповзло й туди. На місці знесених будинків виросли багатоповерхівки та крамниці. Кілька хатинок якимось дивом уціліли, зокрема й дім тієї жінки.

Іра знала про неї змалечку — у дворі розповідали всяке. Нібито колись вона була звичайною домогосподаркою, жила душа в душу з чоловіком і ростила трьох доньок. Дівчатка, казали, були трійнятами, рудими й зеленоокими, як мати.

Потім сталося лихо. У неспокійні, бандитські часи чоловік повертався із зарплатою, дорогою забрав доньок зі школи. На них напали, відібрали гроші, а чоловіка й дітей убили. Навмисно це сталося чи випадково, ніхто не знав. Жінка від горя втратила розум.

Говорили й про її прабабу-відьму: нібито після страшного потрясіння у правнучки прокинувся той самий дар. Нападників знайшли, судили, однак в одного виявився родич у прокуратурі. Усе оголосили нещасним випадком і хлопців відпустили.

Далі дворові оповідки ставали ще страшнішими. Один із виправданих невдовзі потрапив під машину, другий загинув у пожежі, третій за якийсь тиждень помер у муках від тяжкої хвороби. Надто скоро після вироку, надто страшно загинув кожен — у цих збігах убачали втручання жінки, яка враз утратила родину. Сама вона не підтверджувала чуток, але й не заперечувала. На запитання відповідала загадковою усмішкою.

Потім до неї почали приходити. Одним потрібна була порада, іншим допомога: дізнатися майбутнє, розлюбити непутящого чоловіка, вилікувати дитину. Так за нею й закріпилася слава ворожки.

Одного разу Іра з Оксанкою спеціально вирушили на інший кінець міста перевірити, чи існує рудоволоса чаклунка. До тієї поїздки їм здавалося, що і жінка, і її будиночок — вигадки. Але будинок вони знайшли, а біля нього побачили господиню.

Тоді вона ще не була старою. Яскраве руде волосся виблискувало на сонці, поки вона працювала на маленькому городі. Потім наче відчула, що на неї дивляться, випросталася й оглянула обох дівчаток яскраво-зеленими очима.

Від її незвичайної зовнішності Іра вся завмерла. Оксанка вчепилася їй у руку.

— Не лякайтеся, — усміхнулася жінка. — Усе у вас буде добре. А з тобою ми ще побачимося, — додала вона, показавши пальцем на Іру.

Дівчатка дали драла. Одна річ — слухати незліченні байки й не вірити їм, інша — побачити ту саму жінку перед собою.

Удома Іра розповіла про поїздку мамі й розсердила її:

— Більше не смійте забиратися в таку далечінь! Особливо на околицю, там маргіналів повно. Жінка ця справді там живе. Дорослі теж вірять, що вона ворожка, по допомогу ходять. А я не вірю. Як на мене, неправда все це.

Тепер, перед весіллям, давні слова згадувалися особливо виразно. Жінка сказала, що вони побачаться знову. Можливо, час настав. Тільки Іра не знала, чи жива вона ще, а якщо жива, то чи не переїхала за стільки років…