Усі вважали її нареченого ідеальним, але перед весіллям Іра пішла до жінки, якої боялася з дитинства

Оксанка, почувши, куди зібралася подруга, голосно розреготалася.

— Кинь ці дурниці. Бабські забобони якісь! То в’язання бабусине, тепер ворожка. На вигляд молода, вродлива, а всередині наче сільська баба сидить.

— Я хочу дізнатися, що на мене далі чекає. Хай навіть ворожіння — неправда. Мені потрібно, щоб хтось сторонній сказав: я правильно роблю.

— Та як тут можна сумніватися? — здивувалася Оксанка. — Інша б руками й ногами вчепилася на твоєму місці. Дурненька, це ж квиток у щасливе життя!

— А я сумніваюся, — зізналася Іра. — Почуваюся наче на чужому місці. Не знаю, як пояснити… Здається, нареченою Павла має бути інша дівчина.

— Дурниці, — скривилася Оксанка, ставши цієї миті особливо схожою на двоюрідного брата. — Не займайся дурницями. Краще замість ворожки до психотерапевта сходи. Дивні в тебе якісь думки.

Іра вже сто разів пошкодувала, що заговорила з нею. Хотіла тільки дізнатися адресу: сама ж давно забула. Але Оксанка теж не пам’ятала її точно. Дарма розповіла.

Поїхати Іра вирішила вже наступного дня, у свій вихідний. Пам’ятала кінцеву зупинку й дорогу від неї через двори, майже до самого краю міста. Розраховувала за потреби розпитати перехожих: уже там ворожку напевно знають.

Розпитувати не довелося. Щойно вийшовши на потрібній зупинці, Іра згадала шлях. Ноги самі несли запорошеним, розбитим асфальтом, із тріщин якого росла трава. Новобудови сусідили з маленькими дерев’яними будинками. Серед них вона одразу впізнала потрібний.

Біля хвіртки Іра невпевнено натиснула на дзвінок. Серце закалатало, спина змокріла. Раптом тут уже інші господарі? Навряд чи незнайомій відвідувачці зрадіють.

На ґанок затишного маленького будинку вийшла та сама жінка. Час приглушив рудий колір волосся, щедро додав сивини, але довга коса залишилася такою самою. На смаглявому, засмаглому обличчі яскраво виблискували зелені очі — мов два смарагди.

Вона всміхнулася Ірі, як давній знайомій, підійшла, відчинила ворота. Ні про що не спитала, мовчки впустила у двір. Заговорила лише тоді, коли гостя опинилася за огорожею:

— От і прийшла. Я ще тоді зрозуміла, що знову тебе побачу. Як же виросла! Розповідай, із чим до мене. Здогадуюся, звісно, але хочу від тебе почути.

Після такого привітання тривога відпустила Іру. Вона розслабилася; більше не сумнівалася, що правильно зробила, приїхавши.

— Надія мене звати, — відрекомендувалася господиня.

Стільки разів Іра чула про ворожку від дітей, від дорослих, а імені досі не знала.

— Я Ірина. Дуже приємно.

— Пам’ятаю тебе. Маленькою з подружкою прибігала на мене подивитися. А тепер сама прийшла — отже, час настав.

Іра мовчки кивнула. Надія показала на альтанку, оповиту берізкою:

— Ходімо туди. Розкажеш, що в тебе на серці. Бачу, неспокійно тобі. Подивлюся, чим допомогти.

Вони сіли на широкі дерев’яні лави, нагріті сонцем. Навколо пахло травами. Ірі було тепло, спокійно й приємно. Попри дивність того, що відбувалося, вона не відчувала ні ніяковості, ні скутості.

— Ну, розповідай, — усміхнулася Надія.

Її дивовижно зелені очі дивилися просто на Іру. Витримувати цей погляд було легко: у ньому наче відчувалися підтримка й підбадьорення. Іра зітхнула, добираючи початок розповіді. До Надії приходили з бідами й сумнівами, напевно, куди серйознішими за її власні. Але вона вже тут. Відступати пізно.

— Я скоро виходжу заміж. Він, здається, мене кохає… Тільки мені весь час думається, що це помилка.

Іра почала пояснювати, звідки взялися ці сумніви. Говорила про Павла, про його поблажливість, про те, як він дивиться на неї звисока й поводиться з нею немов із власністю. Не приховувала й своїх почуттів. Близькі її не розуміли: на їхню думку, вона витягла щасливий квиток і мала б радіти. Мама переконувала її в цьому наполегливіше за всіх. Що більше Іра виговорювалася, то легше їй ставало.

Надія жодного разу не втрутилася в розповідь — ні запитанням, ні порадою. Вона слухала, ледь похитуючи головою, й Ірі здавалося, що і вираз її обличчя, і погляд свідчать про розуміння. Нарешті можна було висловити все, не наразившись на заперечення.

Потім Надія дбайливо взяла її за руку. Від цього дотику в тіло наче потекло тепло, незбагненне, дивовижне. Іра подумала, що так, мабуть, і відчуваються чари: зараз ворожка намагається побачити її майбутнє. Це не лякало — навпаки, було приємно й цікаво. Розповідь тривала, а Іра немов розчинялася в теплі, що розливалося тілом. Поруч залишалася жінка, яка слухала її, приймала й намагалася розібратися в майбутньому розгубленої дівчини…