У річницю шлюбу Світлана поїхала з чоловіком до лікарні до незнайомої дівчинки

Від хвилювання Світлана ледве пам’ятала себе. Вибігла на вулицю, скочила в машину й за десять хвилин була біля клініки. Дорогою вона вдивлялася в людей на тротуарах, оглядала сквери, але знайомої постаті ніде не помітила.

Чоловік чекав біля входу. З його обличчя було видно, як сильно він стривожений.

— Уже не знаю, куди їхати. Патрульні приїжджали, взяли дані для орієнтування.

— Вітю, треба заспокоїтися. Далеко вона не могла піти. Скільки часу її немає?

— Хвилин 40, приблизно. Господи, це все через мене!

— Потім будеш себе звинувачувати. Кожен може помилитися, а зараз треба подумати, куди вона попрямувала. Дарина, видно, не хоче, щоб її знайшли. Перевіримо двори поблизу. Ти їдь в один бік, я — в інший.

Світлана об’їжджала околиці аж до темряви, зазирала у двори, звертала до скверів, зупинялася там, де могла помітити дитину. Раз по раз вона виходила з машини й питала перехожих, чи не траплялася їм худенька світловолоса дівчинка в піжамі з кошенятами. Ніхто Дарини не бачив. Віктор час від часу телефонував, але й у нього новин не було. Шукали всі, а дівчинка наче крізь землю провалилася.

Уже близько півночі Світлана дісталася паркової лавки й сіла, зовсім знесилена. Вона плакала, боячись за дівчинку, і раптом згадала колишню квартиру Ірини.

— Вітю! Алло! — схвильовано вигукнула вона в телефон.

— Ти її знайшла?

— Ні. Де вони з Іриною жили? Назви адресу.

— Садова, будинок дев’ять. Тільки Ніна Петрівна вже туди ходила. Якщо ти вирішила, що донька там…

— Усе одно поїду.

Кинувши телефон на пасажирське сидіння, Світлана помчала на Садову. Старий будинок, зведений ще в середині минулого століття, темною брилою врізався в Центральний проспект. На фасаді світилися лише поодинокі вікна.

Вона добігла до потрібного під’їзду, смикнула двері — замкнено. Почала викликати квартири одну за одною, аж поки не почула незадоволений жіночий голос:

— Кому там знадобилося?

— Заради Бога, вибачте. Ключі загубила. Я з двадцять першої квартири.

— Звідти? — фиркнула жінка. — Вона порожня.

— Там жила моя подруга Ірина з донькою Дариною. Я за квартирою доглядаю, приходжу квіти поливати. Ніна Петрівна дала мені ключі, а я їх загубила. Другий комплект у неї взяла, але там лише квартирний, від під’їзду немає.

— Подруга, значить… Зачекайте, — жінка замовкла. — Гаразд, заходьте.

— Дуже вам дякую! Вибачте, що потурбувала.

Світлана потягнула двері на себе й миттю злетіла на другий поверх. Десь вище відчинилися ще одні двері: мабуть, жінка вирішила сама подивитися, хто так відчайдушно намагається потрапити до порожньої квартири номер 21.

— Господи, нехай вона буде тут, будь ласка, — Світлана заплющила очі й натиснула на дзвінок.

За дверима почулися обережні кроки.

— Дарино, відчини мені! Я чую тебе. Знаю, ти тут. Мені так страшно було за тебе… І тобі страшно, я розумію.

Дівчинка підійшла, але дверей не відчиняла. Світлана дістала телефон із кишені; пальці тремтіли, поки вона набирала чоловіка.

— Вітю, знайшлася, — прошепотіла вона. — Тут вона. Привозь ключі, мерщій. Мене ще сусідка заскочить, поліцію викличе. Я в машині на тебе почекаю.

— Зараз буду! — вигукнув він.

Віктор приїхав із ключами, і вони увірвалися до квартири як ураган. На кухні було темно. Дарина сиділа на стільці, не ввімкнувши світла, й не обернулася, коли вони ввійшли. Наче ані Світлани, ані Віктора поруч узагалі не було.

— Донечко, Господи! Ми з розуму сходили! Навіщо ти втекла? — заговорив Віктор.

— Вітьку, не зараз, — Світлана відсторонила чоловіка від дівчинки. — Дарочко, не бійся. Ніхто тебе сварити не буде. Поїдемо додому.

Дарина без заперечень підвелася зі стільця. У коридорі натягнула кросівки й вийшла з квартири разом із ними, так і не сказавши ані слова.

Удома вона знову замкнулася в себе. Віктор заговорив пошепки:

— Чому з нею так?

— Ми вимагаємо надто багато, Вітю. Не можна чекати, що вона зараз попросить вибачення й одразу оговтається. Їй важко, а ти ще й силоміць потяг її туди, куди вона не хотіла йти.

— Після того, що вона влаштувала в нашій спальні!

— Та хіба це головне? Спробуй уявити себе на її місці. Вона злякалася твоєї грубості, а зовсім не психолога. Хіба може батько так примушувати дитину, чию психіку понівечило горе? Вона маленька, налякана дівчинка. Враз утратила і звичний світ, і найдорожчу людину. Їй потрібні любов і час. Скільки не води її по фахівцях, маму вони їй не повернуть. А от допомогти їй знову відчути смак до життя, повірити в диво ми можемо. Ти бачив її фотографії?

— Які? Звідки мені їх бачити? Хоча… ті, що вона раніше знімала на телефон, показувала.

— Тепер вона користується нашою камерою. Поки вас не було, я зазирнула, не втрималася. Знімки чорно-білі, але які ж хороші! Кімната, вид із вікна, навіть автопортрети. На них наче видно, що в неї всередині. Я вперше розгледіла її очі — глибокі, стільки в них туги й страху. Вона почувається самотньою. Є бабуся, є ти і я, а для самої себе вона лише піщинка у величезному, лячному океані життя. Крихітна рибка, яку течія несе невідомо куди.

— І як нам бути? — зітхнув Віктор.

— Я робитиму те саме, що й робила. Нехай пише на дзеркалі, розбиває тарілки, ненавидить мене. Може, так потроху вихлюпне все, що в ній накопичилося. Коли ненавидіти вже забракне сил, у серці знайдеться місце для іншого. Матір’ю вона мене не полюбить, я знаю. Але другом стати я можу спробувати. А ти, будь ласка, не заважай. Будь їй батьком — турбуйся, терпи, намагайся зрозуміти.

— Гаразд, тобі видніше, — він усміхнувся. — Ти завжди вміла ладнати з людьми краще за мене…