У річницю шлюбу Світлана поїхала з чоловіком до лікарні до незнайомої дівчинки

— Ти був із нею?

— Ні, Світланко, та що ти! — Віктор злякано подивився на дружину. — Я тобі не зраджував. Навіть не сумнівайся в цьому. З Іриною в нас усе сталося 14 років тому, ще за студентських часів.

— Вона навчалася на паралельному потоці, — вів він далі. — Іноді розмовляли в університеті, я в неї конспекти брав. А потім була вечірка з нагоди студентського свята. Мене ледве вмовили прийти, не любив я таких збіговиськ. Ірина теж прийшла. Ми обоє зайвого випили, їй зле стало, я запропонував провести. Піднялися до неї, батьків удома не було — кудись поїхали. Сам не знаю, як усе вийшло. Після тієї ночі ми більше не спілкувалися.

— Про вагітність я нічого не знав. Вона сама до мене не підходила, наче соромилася того, що сталося, а я не намагався зблизитися. Того ж року ми обоє захистили дипломи. Пам’ятаю, бачив її тоді, але живота не помітив — Ірина завжди була повненькою. Потім кожен пішов своєю дорогою. Я й з іншими однокурсниками майже не спілкувався, а з нею й поготів.

— А рік тому зустрілися, і вона зраділа. Та й я, мабуть, теж. З віком тепліше згадуєш і колишнє життя, і знайомих людей. Зайшли до кафе, посиділи, розговорилися. Там вона й сказала: Дар’я від мене. Спершу я не повірив, так це було несподівано. Тоді Ірина показала фотографії. Тут уже сумніватися не доводилося: донька неймовірно на мене схожа.

— І ви стали бачитися, — всміхнулася Світлана.

— А хіба я міг інакше? Якби дізнався раніше, допомагав би і Ірині, і доньці. Ти ж знаєш, я людей у біді не полишаю. Щоправда, Ірина особливо ні в чому не мала потреби, але познайомити нас із Дар’єю погодилася. Заміж вона так і не вийшла, увесь її світ був навколо доньки.

— А щодо почуттів до мене, зайчику, годі ревнувати. — Віктор погладив дружину по волоссю. — Жодної душевної близькості в нас з Іриною ніколи не було. Я став приїжджати, познайомився з донькою. Дивно, але Дар'я відразу мене прийняла — наче все життя чекала. Ми швидко знайшли спільну мову, багато часу проводили разом.

— На день народження сьогодні мене теж чекали. Але я Ірині відмовив, пояснив, що в нас річниця. Здається, вона не образилася. Або не показала. Я все одно збирався завтра прийти. А потім дзвінок від Ніни Петрівни. Вона в істериці: її дівчатка розбилися. У мене наче світ навпіл розколовся. Поспішав додому, збирався з тобою до ресторану — і раптом… Коли почув, що Дар’я жива, пообіцяв приїхати до лікарні. Решту ти вже бачила.

— Але навіщо було вигадувати зустріч із керівництвом? Сказав би відразу, як є.

— Відразу? Уявляєш, вбігаю додому й з порога оголошую: моя позашлюбна донька в реанімації. Гарний подарунок до річниці, правда? Я ж усе відкладав, чекав слушної нагоди розповісти про Дар’ю. Потім слушну мить згаяв, звик мовчати. І що далі, то страшніше було, що ти розсердишся.

Світлана обійняла чоловіка.

— Дурненький ти. За що мені сердитися? За твоє життя до нашого знайомства? Ти ж сам про доньку не знав. Хоча цілий рік мовчати про таке — це треба вміти. Усе одно таємне колись стає явним. Сказав би тоді, було б легше. Що довше відкладаєш, то важче зізнатися й то болючіше потім. Але тепер я знаю. І бачиш — нічого жахливого з нами не сталося.

— Краще скажи, як ми тепер вчинимо?

— Ти про що?

— Про Дар’ю. Вона залишилася без мами й, схоже, ще про це не знає. Завтра їй скажуть. Хто в неї тепер залишився?

— Бабуся, — зітхнув Віктор.

— А ти? І я буду поруч. Їй потрібна турбота, Вітю. У тринадцять років дівчинці й без того нелегко, а тут втратити матір… Ворогу не побажаєш. Ми маємо взяти її під своє крило.

Віктор розгубився.

— Зачекай, що ти маєш на увазі?

— Те, що ти її батько. Невже твоя донька зростатиме сиротою за живого тата? Ніна Петрівна її обожнює, я бачу. Але вона літня, з хворим серцем, і сама щойно втратила доньку. Як їй самій упоратися з підлітком у такому стані?

— І що ти пропонуєш робити?

— Передусім оформити батьківство. Не відкладаючи. Гадаю, Ніна Петрівна не заперечуватиме: ти їй явно подобаєшся. З Дар’єю ви ладнаєте, отже, тут труднощів не буде. Їй належить пережити смерть мами, прийняти її… Вона потрапила в біду, і ми зобов’язані допомогти.

— Світлано, ти серйозно? — Віктор напружився.

— Хіба я жартую? Дар’я житиме в нас…