У річницю шлюбу Світлана поїхала з чоловіком до лікарні до незнайомої дівчинки

До дня виписки Віктор уже перевіз речі дівчинки. Ніна Петрівна лише підтримала: на її пенсію утримувати онуку було б важко, та й маленька бабусина квартира не годилася для життя вдвох. З’ясувалося також, що Ірина залишила величезні борги. Квартиру, де вона жила з донькою, однаково належало продати.

«Ми під’їжджаємо», — повідомив Віктор.

Світлана стиснула кулаки; долоні спітніли. Знову стати матір’ю, до того ж чужій дитині… Вона боялася, не знала, як це буде, але в одному не сумнівалася: дівчинку треба оточити любов’ю й турботою, чого б це не вартувало.

Думки все крутилися, аж доки дверний дзвінок не обірвав цей хоровод. Світлана поспішила відчиняти.

— От і знайомтеся, — усміхнувся Віктор, пропускаючи вперед тендітну дівчинку. Її руку підтримувала фіксувальна пов’язка. — Дарочко, розумію, зараз усе здається незвичним. Звикнеш. Ми тебе нікому не дамо скривдити.

— Здрастуй. Я Світлана, — сказала Світлана, трохи схиливши голову набік.

У відповідь Дар’я навіть не вшанувала її поглядом: зняла кросівки й пройшла далі, не знімаючи вітрівки.

— Що з нею? — насупилася Світлана.

— Мовчить, — зітхнув Віктор. — Зі мною, з бабусею, з лікарями — ані слова. Це після пережитого. Вона так любила Ірину, а тепер наче відмовляється помічати світ, у якому мами немає. Зі здоров’ям уже все добре, тільки рука ще загоюється. Через пару тижнів знімуть пов’язку. А от що в неї всередині… Навіть думати страшно. Ти не ображайся, гаразд?

— Які тут можуть бути образи? — Світлана насупилася. — Я розумію. Головне, жива. А душевні рани будемо лікувати. Ходімо обідати: мабуть, від лікарняної їжі Дар’я вже втомилася.

Та за столом дівчинка нічого не з’їла. Виделка мляво рухалася по тарілці, а погляд проходив крізь усе, що було перед нею.

— Не до смаку? — Світлана всміхнулася. — Можу приготувати щось інше. Скажи, що любиш. Ми ще як слід не знайомі, але я обіцяю: твої бажання й твоя думка будуть для мене важливі.

На секунду Дар’я підвела величезні блакитні очі. Потім знову відвернулася, кинула виделку й пішла. Двері її кімнати з гуркотом зачинилися.

Прибираючи зі столу, Світлана зітхнула.

— Нічого. Я зрозумію, як знайти з нею спільну мову.

— Не очікував, що нам буде настільки важко, — похитав головою Віктор. — Ще в лікарні казали: не їсть. Бачила, як вона схудла? Треба щось робити.

— Спитаю Ніну Петрівну про улюблену їжу. І ти ж маєш знати, чим донька захоплюється.

— Книжками. Удома в них ціла бібліотека, величезна. Тільки я її книжок не привіз.

— Дарма, — Світлана зачинила посудомийну машину.

— Ще вона любить фотографувати. Я збирався подарувати їй на день народження добрий фотоапарат, та не встиг.

— Отже, подаруємо зараз.

— От тільки чи вийде вона тепер із квартири? Я вже не певен.

— А навчання? — ахнула Світлана. — До кінця року ще два тижні!

— Ніна Петрівна домовилася про дистанційне навчання. Школа врахувала обставини, пішла назустріч. Дар’я розумниця: контрольні заздалегідь здала на найвищі бали. Залишилася підсумкова комплексна, але, гадаю, і її напише без зусиль. Вона весь час за ноутбуком, займатися їй подобається. Може, цим зараз і рятується. Потім літо… Сподіваюся, до осені зуміємо повернути її до звичайного життя.

— Зрозуміло, — кивнула Світлана. — Але мені однаково треба знайти до неї підхід.

Наступного ранку приготований сніданок так і не дочекався Дар’ї за столом. Світлана засмутилася: старалася зробити їжу і смачною, і кумедною, а дівчинка навіть не вийшла зі спальні. Проте змушувати дитину, яка втратила матір, було безглуздо.

Два бутерброди зі смішними мордочками, пластівці, йогурт і склянку апельсинового соку Світлана поставила на тацю. Донесла до дверей і постукала.

— Дарочко, я знаю, ти прокинулася. Розумію, нікого зараз бачити не хочеться, але голод від цього нікуди не подінеться. Залишу тобі сніданок тут. Захочеш — поїси, а посуд я потім заберу.

За дверима мовчали. Зітхнувши, Світлана повернулася до хатніх справ. Віктор подався на роботу; надвечір він обіцяв привезти фотоапарат і дізнатися, які страви любить донька.

До обіду вона намагалася не турбувати Дар’ю. Двічі чула, як відчинялися двері: мабуть, дівчинка крадькома ходила до ванної. Коли Світлана нарешті підійшла по тацю, усі тарілки виявилися порожніми. Піднімаючи їх із підлоги, вона всміхнулася. У крижаній стіні Дар’їного відчаю з’явилася перша тріщина…