У річницю шлюбу Світлана поїхала з чоловіком до лікарні до незнайомої дівчинки

Обід вона принесла туди ж.

— Я ще не з’ясувала, що ти любиш, — сказала Світлана, постукавши. — Може, як багато підлітків, не терпиш каші з овочами. Тому приготувала те, що подобалося мені у твоєму віці: смажену курку, картоплю фрі. Ще булочки печу. По них, якщо захочеш, приходь на кухню.

Через пару годин таця знову була порожня. Нехай поки що вони спілкувалися лише так, через двері, це було краще за цілковите мовчання. Дар’я їла, і Світлана хоча б перестала тривожитися за її здоров’я.

Увечері вона поділилася з чоловіком, який повернувся, своїми невеликими успіхами.

— Уже дещо, — всміхнувся Віктор. — А в мене для неї подарунок.

Із сумки він дістав коробку з невеликою аматорською дзеркальною камерою.

— Вона вміє поводитися з такою? — насупилася Світлана. — Я в цих речах зовсім не тямлю.

— Зараз дізнаємося.

До кімнати вони підійшли разом. Віктор постукав.

— Дар’є, тато прийшов. Можна до тебе?

Він спробував ручку. Двері були замкнені; відповіді не було.

— Люба, ми тобі подарунок принесли, — заговорила Світлана. — До дня народження. У лікарні ж особливо не відсвяткуєш, а краще з запізненням, ніж ніяк. Коробку тут залишимо. Не розберешся з чимось — клич, допоможемо. Ми поруч.

Уночі Світлана кілька разів вставала й дивилася в коридор. Коробка залишалася недоторканою. Водночас Дар’я виходила: Світлана чула шльопання ніг, клацання вимикача та шум води у ванній.

До ранку нічого не змінилося. Сніданок дівчинка з’їла, а подарунок брати не стала. Світлана вирішила поки не чіпати коробку.

Увечері прийшла Ніна Петрівна. Слухаючи про онуку, вона лише хитала головою.

— Може, все-таки забрати її до себе? — зітхнула вона.

— Ні, це виключено, — заперечила Світлана. Вона бачила, що Віктор уже майже погодився. — Після всього пережитого її мовчання зрозуміле. Спробуємо ще тиждень самі, а якщо не зуміємо налагодити стосунки, звернемося до психолога. Але я поки сподіваюся, що впораємося.

— Їй мама потрібна, — сумно всміхнулася Ніна Петрівна. — Дякую, Світланко, що намагаєшся закрити діру в її серці. Та ж Ірина…

— Ірини більше немає, — Віктор стиснув її руку. — Дар’ї доведеться із цим змиритися. А я зроблю все, що зможу.

— Час лікує, любий, — кивнула Ніна. — Я вам дещо привезла: Іринину фотографію, кулон, гребінець. Онуці вони зараз потрібні. І ще книгу. Звичайні казки, але для Дарочки вона особлива. Донька склала їх, коли народилася мала, а знайомий видавець допоміг видати книгу.

Ніна Петрівна продовжила:

— Відтоді щовечора читали по одній казці перед сном. Дарочка виросла, а все просила маму почитати. Розумна ж не за віком, сама береться за книжки, у яких я нічого второпати не можу. Але від цих історій не відмовляється, хоч напам’ять їх вивчила. Спробуйте й ви їй на ніч почитати.

— Думаєте, варто? — насупився Віктор. — А раптом зробимо гірше? Ця книга для неї так пов’язана з мамою… Викличе нові переживання, і зовсім не радісні.

— Не знаю. Принесла те, що їй дороге. Не хочете — не читайте. Але онуці треба відчувати, що Ірина хоч якось залишається в її житті. Хай її самої поруч уже немає.

Увечері Світлана опустилася на підлогу біля все ще недоторканої коробки й відкрила книгу. Вона знову намагалася достукатися до Дар’ї. Перегорнула потерті сторінки, пробігла очима рядки: таких казок їй раніше не траплялося. Головною героїнею була маленька мавпочка Жужа. Було видно, що книгу часто тримали в руках.

Під дверима тягнулася світла смужка — дівчинка не спала. Світлана вибрала першу історію й почала читати:

«Далеко-далеко був гай, де ліани звисали з дерев, наче зелені гойдалки. Там жила Жужа — маленька весела мавпочка. Їй усе було цікаво, і вона завжди кудись поспішала».

Світлана замовкла, прислухалася. У кімнаті рипнуло ліжко. Інших звуків не було, і вона продовжила:

«Якось уранці Жужа помітила, що сонце засумувало й потьмяніло. „Його треба рятувати!“ — вигукнула вона. Не дожувавши банан, мавпочка кинулася в джунглі. Від поспіху не розгледіла корінь під ногами, перечепилася й сторчголов полетіла під кущ. Там лежав старий мудрий орангутан.

„Куди мчиш, Жужо-жужо?“ — запитав він, навіть не розплющуючи очей. „Дядечку Барсику, сонце гасне! Мені треба знайти його промені“, — вимовила захекана Жужа. Орангутан неквапливо простягнув палець до струмка: „Зазирни туди“. У воді мавпочка побачила себе, але відображення було дивним: очі світилися, наче в кожному запалало по маленькому сонцю…