У річницю шлюбу Світлана поїхала з чоловіком до лікарні до незнайомої дівчинки

„Дядечку Барсику, мені не це треба! — тупнула Жужа. — Я шукаю справжні сонячні промені“. І помчала далі. Дорогою їй трапилася балакуча пташка, що виспівувала про золоті горіхи. Мавпочка вирішила, що вже вони точно мають бути схожими на сонце. Відшукала старе горіхове дерево, вилізла на верхівку й почала розгойдувати гілки. Горіхи сипалися вниз, а сонце ставало лише сумнішим.

Засмучена Жужа злізла з дерева. На великому старому камені неподалік грівся лінивий удав. „Дядечку Дружку, чому в мене не виходить? — запитала вона. — Я хочу врятувати сонце, шукаю його промінчики, а трапляються дурні горіхи та власне відображення“. Удав неохоче прочинив око. „Обскакала всі джунглі, — прошепотів він. — Навіщо так далеко шукати те, що вже маєш? Повертайся туди, звідки прийшла“.

Жужа фиркнула: дядечку Дружку просто ліньки розмовляти. Але сил шукати далі в неї вже не було. Присівши на купину, вона згадала, що втекла, навіть не сказавши мамі куди. Їй стало соромно, і додому вона побрела повільно.

Біля будиночка на гілці сиділа мама з найбільшим, найстиглішим бананом у руці. „Жужо, мені пташка на хвості принесла, що ти промінчики шукаєш, — усміхнулася вона. — Ось, я для тебе їх у банані зберегла“. Мавпочка схопила його, здерла шкірку, але сонця всередині не знайшла. На маму вона поглянула розчаровано. Та всміхнулася й попросила спробувати шматочок.

Жужа відкусила. Смак виявився солодким і теплим. Потім мама обійняла її, і мавпочка зрозуміла: сонячне світло не треба шукати по джунглях. Воно є в теплі маминих рук, у смачній їжі, в очах, що сяють від щастя.

За вікном знову яскраво світило сонце. А може, сяйво йшло від Жужиних очей. Відтоді, збираючись рятувати світ, маленька мавпочка пам’ятала, що спершу варто озирнутися: найважливіше й найтепліше нерідко зовсім поруч».

Закривши книгу, Світлана глибоко зітхнула. По той бік дверей щось заворушилося. Дар’я явно слухала; тепер вона вимкнула світло й знову лягла.

Уранці місце, де стояла коробка, виявилося порожнім. Принісши сніданок, Світлана всміхнулася: схоже, казка все-таки допомогла. Вона постукала.

— Дарочко, сьогодні млинці з варенням. Їж на здоров’я. Варення сама варила: минулого літа ми з твоїм татом по малину до лісу їздили. Ягід було стільки — усіх не забереш! А запах лісової малини ні з чим не зрівняється.

Ледве вона повернулася на кухню, з коридору долинув дзвін, а слідом — гуркіт. Світлана вибігла й із жахом побачила сніданок на підлозі. По стіні стікало малинове варення.

— Господи… Чим же я її образила? Адже все налагоджувалося. Чи, може, не треба було читати казку? Ні, навряд. Вона ж узяла камеру… Хоча, може, викинула її у вікно. Тепер я й цьому не здивуюся.

Довелося збирати уламки й прибирати бруд. Світлана взяла ганчірку й вимила підлогу біля дитячої, намагаючись не сердитися. Чоловікові про розбитий сніданок вона не розповіла.

Увечері Світлана знову сіла біля дверей із книгою про Жужу. Ледве дочитала перший абзац, Дар’я вискочила, штовхнула її, вихопила казки з рук і знову замкнулася.

Світлана довго не могла оговтатися — вона була приголомшена й навіть трохи налякана. Стукала, кликала Дар’ю, але світло в кімнаті згасло. Крізь двері долинали приглушені ридання.

— Усе не так, — зітхнула вона, лягаючи поруч із Віктором. — Здавалося, трохи зрушили з місця, а тепер знову назад. Хоча якийсь результат, мабуть, є.

— Який же? — посміхнувся чоловік. Він уже втомився дивитися на її безуспішні старання.

— Вона мене штовхнула. І книгу забрала.

— Що?! — Віктор аж поперхнувся.

— Мабуть, не варто було читати їй ці казки. Для неї вони невіддільні від мами. Шукатиму інший спосіб.

— Ти надто на цьому зосередилася, — зітхнув він. — Дай їй час. Заговорить, коли зможе. Ірини всього два місяці як немає. Люди роками гоять рани, а тут підліток.

— Тобто залишити її саму? — обурилася Світлана.

— Так. Що ще лишається?

— Вітю, не можна так. Їй потрібна підтримка. Перестанемо її помічати — замкнеться ще дужче. Не будь бездушним. Часом здається, тобі байдуже, що з нею.

— Не байдуже, — насупився Віктор. — Але я від самого початку сумнівався, чи варто було забирати її до нас.

— А в бабусі за зачиненими дверима було б краще? — розсердилася Світлана. — Ніна Петрівна не змогла б стільки з нею панькатися. Дар’я своїми примхами довела б її до нападу. Пожалкуй бабусю, вона щойно втратила доньку.

— Залиш дівчинку хоча б на пару днів, — він клацнув вимикачем лампи. — Подарунок же вона взяла. Може, займеться фотографією, трохи оговтається.

— Що їй знімати в чотирьох стінах? Треба хоч зрідка виходити. Літо, довкола стільки цікавого. Може, відвести її на могилу до мами?

— Зараз це ні до чого. У неї і так зрив. Хочеш зовсім добити її чорним каменем, з якого усміхається мати?

— Навіщо ти так похмуро? Я хочу, щоб вона прийняла: Ірину не повернути. Знайшла сили поставити крапку на минулому. Мені допомогло. Ти ж сам умовив мене піти на могилку нашого Павлика. Після цього я змогла відпустити.

— Світлано, не порівнюй, — Віктор обійняв її. — Вона ще дитина. Давай спати. Ранок мудріший за вечір.

— Світлано!…