У річницю шлюбу Світлана поїхала з чоловіком до лікарні до незнайомої дівчинки

Зі спальні Віктор крикнув так різко й збуджено, що чашка випала в неї з рук і розбилася, розсипавшись по підлозі уламками.

— Що сталося? Навіщо ти кричиш?

Налякана Світлана прибігла до спальні.

— Подивися! — Він сердито тицьнув пальцем у дзеркало. — Гадаю, це тобі.

— Що?..

Вона здригнулася й подивилася. З приліжкової тумбочки все було перекинуто. На підлозі валялися баночки з кремом і флакони туалетної води, килим був припорошений пудрою. По ліжку розкидало вміст косметички: на подушку видавили тональний крем, простирадло забруднили тінями, підковдру — рум’янами.

Тюбик Світланиної помади лежав ще біля входу. На дзеркалі нею було написано: «Ти мені не мати».

— Ти мені не мати, — тремтячим голосом прочитала Світлана. — Боже, коли вона встигла?

— Мабуть, за сніданком. Годі! Більше терпіти не стану! — заревів Віктор. — Ми її прихистили, а вона ось як віддячує! Та що вона собі дозволяє?

Він рвонув до дитячої, але Світлана його зупинила.

— Вітю, заспокойся. Вона налякана, а винна я. Полізла читати мамині казки, вдерлася в їхнє святе місце. Це була їхня традиція. Дар’я не винна, вона так протестує.

— Протестує?! — Очі Віктора налилися кров’ю. — Тобі не набридло її вигороджувати? Носишся з нею як із писаною торбою! Я ж казав: облиш її. Сьогодні повезу її до психолога. Уже будь-кому ясно, самі ми нічого не зробимо.

— Вітенько, не треба психолога, — заблагала Світлана. — Я зрозуміла, де помилилася. Я сама впораюся. Вона ж твоя донька. Ти б хоч раз прийшов поговорити, хай і через двері. Так, вона не виходить, але…

— Не виходить! — нервово засміявся Віктор. — А тут вона силою думки все перевернула? Світлано, звертатися до психолога нормально, особливо після такого нещастя. Це необхідність, а не моя примха. Мені приятель уже порадив доброго фахівця. Не можна цілодобово сидіти замкненою, а потім таке влаштовувати. І перестань намагатися стати їй матір’ю. Не вийде.

— Зате ти можеш стати їй батьком! — спалахнула Світлана.

— Я й намагаюся. Допомога психолога їй зараз потрібніша за твої жалюгідні спроби пробити цю броню. Сьогодні повернуся раніше. Змусь її зібратися: домовлюся з фахівцем годин на шосту. До цього часу будьте готові.

Вмовляти доньку Віктор не став: відімкнув запасним ключем її кімнату, схопив Дарину за руку й вивів у піжамі. Вона йшла без опору, байдужа до всього, що відбувалося довкола. Лише на Світлану поглянула — і тій привиділося в цьому погляді благання про допомогу.

— Вітю, припини, будь ласка. Ти робиш їй боляче, — Світлана прикусила губу.

— А вона нам, по-твоєму, не робить? — фиркнув він, силоміць натягуючи на доньку кросівки.

— Не можна поводитися з Дариною як із річчю. Вона людина, у неї теж є власна думка.

— Зате про те, що живе не сама, вона забула. Витирає об тебе ноги, а ти дозволяєш. Усе, годі!

— Тоді я з вами, — Світлана схопила сумку.

— Навіть не думай, — Віктор розчахнув двері й виштовхнув Дарину на майданчик. — Ще твого ниття всю дорогу бракувало. Мене й без того нудить. Ти не бачиш, що ця дівчинка нас із тобою знищує?

Від грюкоту дверей здригнулося дзеркало. Світлана сповзла по стіні й так і лишилася сидіти на підлозі. Вона не впізнавала Вітька. Адже це його донька — чому він не міг набратися терпіння? Нещасній дівчинці зараз потрібна любов, а він тягне її до психолога. Світлана не знала, як чинити.

За дві години задзвонив телефон. Вона відразу відповіла, вже відчуваючи серцем: сталося лихе.

— Вітю, що там?

— Світо, ти тільки… не лякайся, — затинаючись, вимовив чоловік. — Дарина втекла.

— Як утекла? Куди?

— Знав би я! Довіз її до психолога, лишився чекати в холі. Мені й на думку не спало, що вона задумала втечу. Попросилася до туалету й зникла. Хвилин за десять психологиня здійняла тривогу. Обшукали всю клініку — ніде немає. Мабуть, через туалетне вікно вилізла. Я вже все навколо об’їхав, жодних слідів.

— З Ніною Петрівною зв’язувався?

— Їй першій подзвонив. Я подумав, донька піде до неї. Вона тепер теж біля свого будинку обходить увесь район.

— Телефонуй у поліцію! — Світлана стиснула кулаки.

— Уже подзвонив. Усім, кому міг.

— Я ж просила тебе нікуди її не возити, — зітхнула вона. — Удома вона коїла жахливі речі, але принаймні була в безпеці. А тепер дитина сама блукає містом, у піжамі! Ти зовсім цього не передбачив. Зараз приїду, шукатимемо вдвох. Навряд чи вона далеко пішла. Телефон у неї із собою?

— Її телефон лишився в мене, — пробурчав Віктор…