Чоловік поїхав на зустріч однокласників, а дружина зайшла до ворожки

Гості раділи, а Оксана з почуттям провини стежила за рукою чоловіка. Віктор стиснув келих так, що пальці побіліли від злості.

Великий договір усе-таки підписали. Та щойно Борис із дружиною пішли, Віктор зажадав пояснень.

— Ти мене перед ними дурнем виставила! — горлав він. — Усі знали, крім мене! Думаєш, вони нічого не зрозуміли? Добре хоч підписи поставили — одна користь від твоєї дитини. І взагалі, як це сталося? Ми ж запобігали вагітності!

Посеред вітальні Оксана слухала його, не вірячи, що це говорить її чоловік, який дізнався про майбутнього первістка. Вона не могла прийняти такої реакції.

— Вікторе, ти себе чуєш? Не потрібна тобі дитина — давай розлучатися. Я вагітна й щаслива від цього. За мене не хвилюйся, виростити її зумію сама.

Вона заплакала й замкнулася у спальні. Чоловік умовляв відчинити, але до самого ранку так і не домігся, щоб вона вийшла.

Спершу розлучення здалося Вікторові добрим виходом: до дружини він давно охолов. Потім довелося згадати про майно й компанію, які належало ділити. Бажання розійтися відразу поменшало. А якщо Оксана ще дізнається про Милашку? Тоді вже розлучення не уникнути, і шлюбний договір обернеться поділом усього нажитого. Від цієї думки йому стало страшно.

Милашкою він називав коханку, якій обіцяв одружитися. Таку саму назву дістав спальний гарнітур у його магазині — зручне прикриття. Коханці приємно, дружина захищена від правди: почує випадково це прізвисько, завжди можна пояснити, що йшлося про меблі.

— Ну й улаштувався ти! — посміювалися за дорогим пивом приятелі з гольф-клубу, посвячені в його походеньки. — А дружина ж дурепа, нічого не бачить. Пропоную випити за дуреп: із ними простіше!

Тільки тепер та, кого він звик вважати дурепкою, несподівано затялася. Віктора, звиклого до беззаперечної покори, це налякало. Треба було діяти; спосіб примирення він уже вибрав.

— Доброго ранку, — ласкаво зустрів він дружину на кухні.

Обличчя в Оксани набрякло після сліз. Побачивши приготований сніданок, вона зупинилася в подиві.

— Це ти зробив? Сам?

— Що ж іще мені робити для вагітної дружини? Це найменше. І пробачення попросити хочу — ось, огірочками, — проворкотів Віктор, вручаючи їй трилітрову банку солінь.

— Навіщо ж стільки?

— Тебе хіба на солоне не тягне?

— Ні. А обов’язково має?

— Не знаю, кажуть так, — розгубився він. — А нудота є?

— Ні.

— Може, й вагітності ніякої немає? Здалося тобі? — зрадів Віктор, але схаменувся й надав обличчю сумного виразу.

— Є вагітність, лікар підтвердив. У перший триместр треба бути обережною: не можна їсти гостре, ходити на підборах і стрибати. Мене ще й старороділлею вважають.

— Ким вважають? — У нього очі на лоба полізли.

— Для перших пологів років уже чимало. Тому й берегтися треба.

— Зрозуміло, — замислено промовив Віктор, хоча нічого йому зрозуміло не стало. — Може, роботу залишиш? Іншого дизайнера найму.

— Навіть не думай! — насупилася Оксана. — Проєкт вітальні нікому не віддам. Подивися, яка милашка виходить.

Він здригнувся від знайомого прізвиська й заходився накривати на стіл. Раптом стало зрозуміло, що бачити йому не хочеться ні дружину, ні коханку. Крім себе, він нікого не любив, ніхто йому зараз і не був потрібен.

Нашвидкуруч поснідавши, Віктор поїхав на роботу. Оксану знову не взяв, але вона й не поспішала: їла круасан, пила гарячий шоколад. Усе, здавалося їй, налагодилося. Чоловік прийняв майбутнє батьківство.

— У якому розумінні — більше не зустрічатися? Покинути мене вирішив?

На іншому кінці міста Милашка зовсім не відповідала своєму ласкавому прізвиську. Подарунки летіли назад у дарувальника.

— Забирай своє барахло! — продовжила Милашка.

У Віктора жбурляли квіти, м’які іграшки, одяг, чоботи й туфлі. Коштовностями, утім, коханка розкидатися не стала.

— Оксана дитину чекає. Я маю відповідати за сім’ю, я радий, що стану батьком, — брехав він, сподіваючись позбутися коханки.

— І заради цього йдеш? — Вона трохи втихла. — А мене ще кохаєш?

Втрачати солідного чоловіка, власника меблевої фабрики, який її утримував, вона не збиралася.

— Звісно, кохаю, — знову збрехав Віктор.

— Тоді нікуди не відпущу. — Милашка остаточно заспокоїлася й усміхнулася. Усмішка здалася йому хижою. — У нас кажуть: дитину ще народити треба…