Чоловік поїхав на зустріч однокласників, а дружина зайшла до ворожки

Віктор здригнувся. Він зовсім забув, ким була його коханка, і сперечатися з нею не став.

Оксана тим часом вирішила перейти на пів ставки. Поспішати тепер було нікуди, і до метро вона пішла пішки, не кваплячись. Але вже на ескалаторі раптова паніка змусила її захотіти назад додому, під ковдру. Вона подолала це незбагненне відчуття — інтуїцію — і все ж вийшла на платформу.

Людей більшало. Оксана не помітила, як її витіснили за лінію безпеки. З тунелю долинав шум поїзда, самого його ще не було видно. Тут щось сильно вдарило ззаду, ніби штовхнули ногою в спину. Втриматися вона не змогла: впала на рейки, боляче вдарившись животом.

— Її зіштовхнули! Допоможіть дівчині! — закричала старенька.

Болю Оксана тоді не відчула. На неї вже налітало повітря, яке гнав перед собою поїзд, а з темряви наближалися яскраві вогні. Вона машинально схопилася за живіт. Усе, кінець.

— Не бійся! Повернися до поїзда й швидко лягай між рейками, обличчям донизу! — крикнув чоловік із платформи.

Хтось кинувся викликати диспетчера. Решта застигли від жаху й дивилися на неї.

— Мамочко, я боюся! — закричала Оксана у відповідь.

Її трусило від страху смерті.

— Я тут, із тобою! Не бійся, лягай! — щосили кричав незнайомець.

Він хотів зістрибнути, допомогти, показати їй, як треба лягти, залишитися поруч. Але часу вже не було: залишалися секунди. Оксана послухалася. Притиснулася до холодного бетону між рейками й заплющила очі.

Наближення поїзда вона відчула, потім гуркіт зі скреготом оглушили її. Величезна махина вагонів накрила згори, колеса стукотіли над нею. Оксана зойкнула, і від нестерпного напруження свідомість згасла — вона провалилася в страшну темряву.

Опритомнівши, вона не відразу зрозуміла, що лежить у лікарні. Нудило, хотілося плакати. Поруч сидів молодий чоловік із блакитними очима й уважно дивився на неї — той самий, із платформи.

— Розумниця, усе правильно зробила. Як ти зараз?

— Ніяк… Дякую тобі… вам, — вимовила Оксана. Пересохлі губи немов відмовлялися рухатися.

— Яке вже тут «ви» після такого. Я твоєму чоловікові зателефонував, розповів. Здається, він невдоволений лишився. Дивно: радіти треба, дружина жива.

— Дякую. Мене штовхнули, — схлипнула вона. — А раптом малюкові зашкодило?

— То ти дитину чекаєш? — здивувався він. — Тепер зрозуміло, чому тебе знудило на мою куртку. Токсикоз. Тримайся.

— Пробач…

— Та дурниці, добре, що допоміг. Я бачив того, хто тебе зіштовхнув: людина в каптурі. Не впіймали його. І ще…

Договорити він не встиг. До палати поважно зайшов Віктор і з порога закричав:

— Зовсім з глузду з’їхала? Чим думала, коли на рейки падала?

Незнайомець спробував заступитися за Оксану, але чоловік зупинив його зневажливим поглядом.

— А це ще хто такий?

— Він мене врятував. Пояснив, що робити.

— Врятував то й врятував, — пробурчав Віктор і повернувся до чоловіка. — Чи ви оплати чекаєте? У скільки послугу оцінюєте?

Той отетерів. Розчаровано глянув на нього, потім на Оксану.

— Жодної оплати. Хотів тільки дізнатися, чи все з дівчиною гаразд.

— Дізналися? Ну, до побачення. І це моя дружина, а не дівчина, — глузливо відповів Віктор.

Оксана почервоніла. Дивлячись на рятівника, вона винувато вичавила:

— Будь ласка, вибачте.

— Нічого. Одужуйте, — спокійно сказав він з усмішкою й пішов.

— Навіщо ти на нього накинувся? — запитала вона чоловіка. — Навіть імені дізнатися не встигла.

— Заміж тобі за нього не йти. Переживеш без імені.

Злу відповідь урвала поява лікаря. Оксана помітила його стурбоване обличчя й злякалася.

— З малюком щось? Чому ви так дивитеся?

Лікар присів біля неї. У його уважному погляді вона з жахом побачила співчуття.

— У вас після падіння забої, серйозно ви не постраждали. Але з дитиною складніше. За результатами УЗД є ймовірність тяжких порушень. Можливо, вона не зможе ходити, навіть говорити, народиться з інвалідністю. Попередити вас я зобов’язаний. До труднощів треба готуватися і психологічно, і матеріально.

Віктор завмер. Оксана сховала обличчя в долонях і заридала. Втішати її чоловік не став — натомість накинувся на лікаря.

— То лікуйте! Зробіть хоч що-небудь! Він же ще маленький, усередині, це ж має якось виправлятися!

Лікар відсахнувся й здивовано глянув на нього…