Чоловік розмовляв із сином за дверима, а жінка вже стояла в коридорі й чула те, що він казав

Зрештою Віктор переконав її, що все затіяла Оксана. Винні були Оксана й настоянка, випита в спеку. Він опустився перед дружиною на коліна:

— Прости мене. Я більше ніколи цього не зроблю. Чуєш, жодного разу в житті!

Марина дивилася то на чоловіка, то на сина. Удари серця здавалися рідкісними, такими повільними, наче воно могло зовсім зупинитися.

— Я тебе пробачу. Але жити тут більше не хочу. Ні в селищі, де кожна травинка нагадуватиме мені про те, що сталося, ні в тому місті, де вона живе.

Вони поїхали за 1500 кілометрів від рідних місць. У великому незнайомому місті, де ніхто їх не знав і вони не мали знайомих, оселилися в найжвавішому районі. Поля й ліси більше не приваблювали Марину. Відтоді вона навіть на пікнік не вибиралася.

Через двадцять років Марина знову вважала себе найщасливішою жінкою. Віктор керував виробничою дільницею на заводі; вона, почавши на молочному комбінаті з найнижчої посади, доросла до начальниці відділу якості продукції. Тьома, її гордість і світ очей, навчався в університеті, займався спортом і знаходив час для волонтерства.

Дітей у них більше не було. Колишня мрія Марини про велику родину згасла після того дня біля ставка, хоча сама вона ніколи не пов’язувала одне з іншим. Їй хотілося, щоб Тьомка лишився єдиною дитиною, — от і все.

Той нещасливий день, якому судилося знову зруйнувати її щастя, почався як завжди. Підвівшись о п’ятій ранку, Марина напекла для своїх чоловіків гору млинців із сиром. Помила посуд, сіла поруч із чоловіком і сином, які снідали, та із задоволенням дивилася на них.

Віктора тепер називали Віктором Степановичем. Роки майже не змінили його: ровесники обзавелися животами, втратили волосся, а він зберіг стрункість і густу чуприну. Від молодого Віктора його відрізняла лише сивина — та й вона йому личила.

Накривши долоню дружини своєю рукою, він звернувся до сина:

— Артеме, сподіваюся, ти не забув: через два тижні мамин день народження?

— Пам’ятаю, тату. Листівку вже намалював, — усміхнувся Тьома.

Ця батькова напівофіційна манера незмінно викликала в нього бажання пожартувати.

— Я не жартую, Тьомо. На ті вихідні нічого не плануй. У нас немає свята важливішого за мамин день народження.

— Буде виконано! — відповів син, а тоді нахилився до Марини й поцілував у щоку. — Дякую, мамусю, смачно, як завжди. А мені час бігти.

— Куди ж так рано? — здивувалася вона.

— Треба, мамо, треба, — загадково озвався Тьома.

— Завжди недоречно жартує, — пробурчав Віктор йому вслід.

— Та добре він жартує, — Марина усміхнулася й повернулася до чоловіка. — Вітю, а навіщо стільки клопоту через мій день народження? Навіть не ювілей. Обов’язково йти до ресторану? Можна ж удома, своєю родиною, посидіти.

— Удома ми насиділися, коли я в цеху гайки крутив, а ти відмивала сметанні чани. Тепер моїй дружині належить усе найкраще. І свято, і подарунки — все.

Із квартири вони вийшли одночасно, але далі їхні дороги розійшлися: Віктор пішов до автомобіля, Марина — до метро. Машини вона не мала, вчитися водити сама відмовилася: не її це справа. Раніше чоловік підвозив її вранці, проте вони працювали на різних кінцях міста, і зі зростанням заторів дорога стала забирати надто багато часу. Від спільних поїздок вирішили відмовитися. Марину метро цілком влаштовувало: поки дістанешся до роботи, можна хоча б почитати.

— Зате в дорозі книжку відкрию, — казала вона. — А то недовго й читати розучитися.

Робочий день перервав тривожний дзвінок на комбінат. Хто дзвонив — жартівник чи божевільний, — було незрозуміло. Повідомлення всі вважали маячнею, але інструкції виконали: людей терміново вивели, приїхали чоловіки у формі з собаками. Перевірка затягнулася, робочий день уже добігав кінця, тож багатьох співробітників просто відпустили додому.

Марина зраділа несподіваній свободі. Була п’ятниця, і Віктор закінчував о третій годині дня; сама вона зазвичай ішла не раніше п’ятої вечора, бо перед вихідними справ наче ставало вдвічі більше. Тепер можна було зробити чоловікові сюрприз. Він недавно кликав її кудись удвох, хоча б у кіно. А можна й удома побути вдвох: у Тьоми тренування, до вечора не повернеться…