Чоловік розмовляв із сином за дверима, а жінка вже стояла в коридорі й чула те, що він казав

З цими приємними думками Марина увійшла до квартири й навмисне безшумно прикрила двері. Та з вітальні долинав не лише голос чоловіка. Там був і син. Обоє говорили голосно й, мабуть, тому не помітили її приходу.

— На батька голос не підвищуй! Пам’ятай, із ким розмовляєш! — вимагав Віктор.

— А ти пам’ятай, що це моя мама! Твоя дружина, якої ти не вартий!

Марина скривилася: ніколи раніше Тьома так не кричав на батька. Їй хотілося осадити сина, але Віктор уже заговорив м’якше:

— Тьомо, ти доросла людина, мусиш розуміти. Таке в житті трапляється.

— Не з моєю мамою. І не в нашій родині! Ти хочеш, щоб тепер і я їй брехав?

— Я не змушую тебе брехати. Просто мовчи. Заради неї ж прошу, щоб не завдавати їй болю, уберегти.

— Уберегти? Як мені дивитися їй у вічі, якщо я знаю, що ти її обманюєш? Тоді я стану твоїм співучасником. Не буду я цього робити! Я тебе зневажаю. Чуєш? Зневажаю!

Марина всім єством відчула, як мучиться син. Слухати його біль більше не було сил. Що сталося, про що вони сперечаються — зараз це відійшло на задній план. Вона трохи прочинила вхідні двері й з силою грюкнула ними.

Розмова у вітальні обірвалася. Серце Марини калатало, поки вона знімала взуття, взувала капці й проходила до квартири.

— Тьомко, хіба ти не на тренуванні маєш бути? — спитала вона, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.

— Його не буде. У тренера дружина народжує, — відповів син; на обличчі в нього проступали червоні плями.

— А нам такий цирк сьогодні на комбінаті влаштували! — якомога веселіше заговорила Марина. — Мабуть, ще й у новини потрапимо.

Вона розповіла про дзвінок, евакуацію та перевірку, уникаючи зустрічатися очима і з чоловіком, і з сином. Підслуханої розмови не торкнулася. Закінчивши розповідь про день на комбінаті, Марина постаралася зберегти колишній веселий тон:

— Раз уже всі зібралися, піду вечерю готувати.

— Мамо, я ненадовго зайшов. У мене зустріч із хлопцями, ми домовилися, — сказав Артем і відразу рушив до передпокою.

— Тьомо, зачекай! — Марина поспішила за ним. — Ти о котрій будеш?

— Поки не знаю, мамо, — він уважно подивився на неї.

Марина боялася, що син із її обличчя зрозуміє все, що вона зараз переживає.

— Постараюся повернутися раніше, — додав Артем, дивлячись на матір із ніжністю.

Коли за ним зачинилися двері, Марина лишилася стояти в передпокої. Треба було піти до Віктора, зізнатися, що чула суперечку, і вимагати пояснень. Але вона боялася не просто розмови: її скував крижаний жах, такий сильний, що Марина не могла навіть зрушити з місця.

Телефон задзвонив у кишені, змусивши її здригнутися.

— Так, Олено Аркадіївно. Я вже доїхала додому… Якщо треба, повернуся. Добре, скоро буду.

Начальниця лабораторії зателефонувала вчасно. Марина пройшла до вітальні: чоловік сидів на дивані, втупившись у телефон.

— Вітю, доведеться ще на комбінат з’їздити.

— Звісно, їдь. Нічого страшного, — із розумінням кивнув він.

На роботі треба було підписати папери, про які начальниця лабораторії в поспіху забула. Покінчивши з ними, Марина додому не поїхала. Вона безцільно блукала міськими вулицями, намагаючись упоратися із собою й переконати себе: сьогоднішня суперечка не обов’язково пов’язана з найстрашнішим спогадом її життя.

Адже обманювати можна не лише через жінку. Можливо, Віктор приховував щось інше. Та хоч як Марина намагалася в це повірити, їй згадувалося обурення сина. Через дрібницю Тема не став би так розмовляти з батьком. Ніщо, крім зради, не могло, як їй здавалося, викликати в ньому таку лють. Проте повернутися додому, поговорити з Віктором і самій дізнатися правду в неї досі не вистачало сил.

За все життя з Віктором у неї був лише один поганий спогад — той давній день. Після переїзду вони разом облаштовувалися на новому місці, підтримували одне одного. Грошей ледве вистачало, і чоловік працював у дві зміни, бувало — цілими добами, аби тільки родина ні в чому не мала потреби. Собі він нічого зайвого не дозволяв. Навіть до їдальні не ходив: брав приготоване вдома, так виходило дешевше.

Зате на кожне свято Марина мала квіти. А для сина Віктор щодня приносив із роботи солодощі — хай хоч одну цукерку, але без гостинця додому не повертався. Маленький Темка підстрибував поруч із ним на порозі:

— Татку! А мені цукерочку приніс?…