Галя переплутала поверхи в лікарні, але випадково почула розмову свекрухи з лікарем

Відповіді не було. Світлана мовчала, приголомшена цією перевіркою. Тепер від підозр свекрухи вже не можна було так легко відмахнутися.

— Учора я й до лікарні дісталася, з лікаркою поговорила, — додала Раїса Петрівна. — Виявилося, вона моя знайома, Надія, ми раніше сусідками були. Вона теж уперлася: у дівчинки все чисто. А в мене серце не на місці. Відчуваю, з онукою щось негаразд.

— Пробачте мені, Раїсо Петрівно. Я навіть не подумала…

Соромно було перед обома — і перед донькою, і перед свекрухою. Що вона за мати, якщо очевидного не побачила, нічого не перевірила? У нескінченній гонитві за заробітком заглушила навіть власне чуття.

— Я з нею поговорю, обов’язково, — палко запевнила Світлана. — Зараз же до лікарні поїду. І книжку відвезу.

Телефон весело задзеленчав, наче підслухав цю обіцянку. Телефонувала сама Жанна.

— Привіт, мамо! Через годину мене відпускають! — радісно повідомила вона.

— Привіт, зайчику. Мені приїхати по тебе? — Світлана притиснула телефон до вуха.

— Не треба, Денис доведе. Ще до уроків встигне. Лікарка веліла тиждень удома посидіти, а потім дозволила до школи. Тільки як я лівою рукою писатиму — не уявляю.

— А як же навчання? — протягнула Світлана, наче лише тепер збагнула, наскільки все ускладнилося.

— Класна надішле те, що пропущу. І тести Денисові віддасть для мене. Там майже не треба писати, хрестик у клітинці я й лівою зможу поставити.

— Ну добре, зайчику. Тоді чекаю, — мати трохи повеселішала. — Зараз суп і пиріжки розігрію.

— Тоді бігом побіжу! — засміялася Жанна. — Аби тільки знову не гепнутися й другу руку не зламати.

— Тьху на тебе! — мимоволі вихопилося у Світлани.

Розмова закінчилася, і майже відразу задзвонив телефон свекрухи. Сусід згори повідомив, що влаштував невеликий потоп.

— Мені час, Світо. Ще бракувало, щоб Федір Андрійович і мою квартиру залив, — почала збиратися Раїса Петрівна. — А з Жанночкою краще разом із Віктором поговоріть. Книжку теж не забудь. — Вона постукала пальцем по обкладинці.

— Обіцяю, усе зроблю, — запевнила її Світлана.

Невдовзі Жанна прийшла додому з невеликою сумкою, притримуючи загипсовану руку. Денис був поруч. Ще в передпокої обоє сміялися: навперебій згадували безглуздого лікаря, потім якусь кумедну жінку в під’їзді. Після лікарні донька мала втомлений вигляд, але голос у неї лишався таким самим жвавим, і Світлана не стала перебивати цю балаканину запитаннями, що зранку не давали їй спокою. Вона посадила підлітків за стіл, поставила перед ними їжу. Жанна з Денисом і далі перемовлялися та хихотіли, а Світлана слухала, дивлячись на доньку. Важка розмова могла зачекати: надто теплим був цей момент повернення додому.

Вона дивилася на сміхотливу доньку — і почуте від Раїси Петрівни здавалося неймовірним. Сумніви мучили, не відпускали. За спинами дітей, на хлібниці, лежала тоненька релігійна книжка.

— До побачення, тітко Світо, — Денис уже натягував черевики, поспішаючи на другу зміну. — Жанночко, про алгебру дізнаюся й зателефоную, які там тести. А решту поки зроби, бо Олена Степанівна озвіріє.

Діти обійнялися, і він пішов.

— Мамо, я піду до себе доспати, можна? Сьогодні в лікарні вдосвіта розбудили, — поскаржилася Жанна. — Потім сяду за уроки, почитаю, що задали.

— Іди, зайчику. Якщо щось знадобиться, поклич. Я до вечора вдома, потім на роботу.

Широко позіхнувши, донька дістала смартфон і зникла у своїй кімнаті, прикривши двері. Світлана ще якийсь час дивилася туди. Радість від того, що Жанна повернулася додому, змішувалася з тривогою, яку поселила свекруха, й важко було зрозуміти, яке почуття сильніше.

Поговорити з Жанною того дня так і не вдалося. Спершу донька відсипалася після лікарні, потім зайнялася своїми справами й уроками. Світлану теж зморило: перед нічною зміною їй самій треба було поспати хоча б кілька годин. Прокинувшись, вона відразу взялася збиратися на роботу. До виходу лишалося дедалі менше часу, і розпитувати Жанну було вже ніколи.

За пів години до її виходу прийшов Віктор, пом’ятий і явно сердитий. Світлана несміливо привіталася, обійняла його й раптом відчула на одязі жіночі парфуми.

— Вітю, одеколон змінив? — спитала вона, радше здивовано, ніж насторожено.

— На твою думку, мені більше нема на що гроші витрачати? — Він зі злістю кинув портфель у крісло.

— Запах якийсь незвичний. Наче жіночий, — сказала Світлана, смикаючи гребінець, який хотіла покласти до сумки…