Галя переплутала поверхи в лікарні, але випадково почула розмову свекрухи з лікарем

До свого кабінету Віктор дістався з головою, що гуділа від крику. Сів за комп’ютер. Сором і провина хлюпали всередині: невже він настільки дурний, що не здатен виконати доручену справу? Знову підводить усіх — фірму, чию репутацію псує, родину, яка йому довіряє. І самого себе як фахівця. Чоловіки так не роблять. Це доля слабаків, ганчірок.

Він поклав голову на стіл, накрив її руками. Захотілося неможливого: щоб, як у дитинстві, прийшла бабуся, пожаліла, подмухала на розбите коліно — і всі біди зникли. Віктор заплющив очі, притулившись щокою до прохолодної стільниці. Підводитися не хотілося. У цій прохолоді наче лишалася мала дещиця спокою, а кожен рух загрожував розірвати натягнуті нерви.

Та спокій порушили ззовні. Двері відчинилися, увійшла невисока повна жінка з кумедною зачіскою. Вона дивилася в папери, які тримала перед собою.

— Бухгалтерія вітає інженерів! Вікторе, підпишеш зарплатні відомості? Ой… — Нарешті підвівши погляд, Любов Василівна побачила його, що лежав на столі, й урвалася. Обличчя й голос одразу змінилися. — Що сталося?

— Добрий день, Любове Василівно. — Він випростався, потер відлежану щоку. — Нічого особливого. Кінець світу поки не настав. Тільки вакансія тут, схоже, незабаром з’явиться.

— Знову Михайлович накинувся? — Вона співчутливо схилила голову. — Зовсім міру втратив. Ти тут найбільше за всіх знаєш. Нікуди тебе не відпустять.

Віктор невесело хмикнув. Тітку Любу, як бухгалтерку називали поза очі, любила вся фірма. Вона здавалася добрим промінчиком серед робочих турбот, феєю, в якої в кабінеті знаходилися і чай з булочками, і докладнісінькі відомості про зарплату за цілий рік.

— Ну, сину, розкажи, чого зажурився. — Любов Василівна прикрила двері, сіла поруч і жваво закинула ногу на ногу; у модному брючному костюмі це було зручно.

— Скаржитися недобре. У сорок п’ять років чоловікові й поготів, — Віктор опустив очі.

— Так, про цю дурницю забудь, — удавано суворо наказала вона. — Розкладай усе по поличках. Раптом усе зовсім не так погано?

Умовляти його довго не довелося. Напруга накопичувалася давно, недосипання й понаднормова робота допомагали їй розростатися, а поговорити не було з ким. Світлану він боявся засмутити, друзі могли вважати слабаком, мати — боягузом і скиглієм. З тіткою Любою, доброю, своєю в дошку, нічого такого не боявся. Їй і виклав усе, що тиснуло на плечі: роботу з начальником-самодуром, тривогу за дім, вічну нестачу часу на рідних, зламану руку доньки.

— Отак і живу, — закінчив він за якийсь час. — Не второпаєш, що потрібніше: ще пів години поспати чи в дурдом подзвонити, щоб забрали й прокапали.

— Туди радше Михайловича відправити б. Людей зовсім перестав жаліти. Хоча чого дивуватися: дружина з ним розлучається, майно ділять. Тільки це страшна таємниця.

Віктор здивовано звів брову. Начальник на кожному святі вихваляв сімейні цінності, не втомлювався розповідати, яка в нього розумна й гарна дружина. Виходить, вихвалявся даремно. Тепер на підлеглих зривається.

— І через дім заздалегідь себе не накручуй, — вела далі Любов Василівна. — Місцевій владі невигідно визнавати його аварійним і розселяти людей, такі справи швидко не вирішують. Простіше капітально відремонтувати й на кілька років про нього забути. А ви, якщо вирішили переїжджати, поки назбираєте.

З кишені штанів вона дістала карамельку в яскравій обгортці й простягнула Вікторові, наче пригощала онука. Він мимоволі всміхнувся.

— Без сну й нормального життя краще працювати не почнеш, — сказала бухгалтерка. — Може, і помиляєшся тому, що голова вже не міркує. Найцінніше ж у нас ось тут. — Зігнутим пальцем вона постукала себе по лобі. — Берегти треба, а не ганяти без перепочинку.

Віктор зітхнув. Має рацію тітка Люба, таки має рацію. У руках зашурхотіла цукеркова обгортка.

— А дівчинка в тебе розумна, вступить, — перейшла Любов Василівна до наступної турботи. — Не вийде в цей інститут — знайде, де буде місце. Тепер умілих людей цінують, диплом — не головне. Нехай вчиться робити справу, тоді й заробіток буде. Ким вона хоче стати?

— Кінологинею. З дитинства від собак не відірвеш.

— Чудова професія! У Жанночки все вийде, обіцяю, — вона хитро підморгнула. — І рука загоїться. Кісткам належить зростатися. Ми ж самі де тільки не лазили: і будівництвами, і смітниками, і буреломами. Виросли ж здоровими, живими! — Дитячі пригоди вона згадувала з явним задоволенням. — Годі сумувати, синку. Ні до чого це. Все налагодиться.

— Дякую вам, Любове Василівно. Чесне слово, після розмови легше стало.

— Зараз іще обійму тебе як слід — зовсім повеселішаєш…