Галя переплутала поверхи в лікарні, але випадково почула розмову свекрухи з лікарем

Вона розкрила обійми й міцно стиснула Віктора. Він був удвічі більший за неї — і вищий, і ширший, — але від сили цих обіймів навіть розгубився. Разом із розмовою вони подіяли, мов ковток свіжого повітря.

Коли бухгалтерка вийшла, Віктор виявив, що піджак наскрізь просяк її терпкими старомодними парфумами.

Мабуть, у такому доброму настрої він і повернувся б додому, якби не затор, пробите в дорозі колесо й чергові претензії начальника телефоном — просто перед дверима квартири.

Слова тітки Люби згадалися лише після того, як явно ображена Світлана пішла на роботу. Віктор нарешті охолов. Стало соромно: злість і роздратування, яких, здавалося, ще вранці вдалося позбутися, знову взяли над ним гору.

Вислухавши Віктора, Світлана встала й, нічого не кажучи, обійняла його. Він так і сидів навпроти її спорожнілого стільця.

— Пробач мені, — шепотіла вона. — Я ж не уявляла, як тобі важко. Навіщо ти мовчав? Я б не стала тебе засуджувати, не відвернулася б.

— Для тебе я завжди був відмінником. За що не візьмуся — все виходить. Не хотілося тебе розчаровувати… А досяг рівно того, від чого намагався втекти.

— Ви чого це обіймаєтеся від самого ранку? — До кухні зайшла Жанна, ще в піжамі, й позіхнула.

— Нам можна, — відповів Віктор, миттєво перейшовши в батьківський режим. — А ти чому вже на ногах?

— У лікарні звикла. — Дівчинка позіхнула ще раз, зняла зі стільця пакет і плюхнулася на сидіння. — Чим годуватимете? Можна мені, покаліченій, молочну кашу з варенням? Кальцій же потрібен.

— Зварю, зайчику. Зараз на всіх вистачить.

Світлана квапливо звільняла стіл від покупок. Після розмови з чоловіком її губи все ще ледь усміхалися.

За пів години вони втрьох сиділи за сніданком. До кожної з трьох тарілок із вівсянкою щедро додали варення; поруч стояли чайник з апельсиновим чаєм і блюдце нарізаних яблук. Світлана раділа цьому незвичному спільному сніданку — давно такого не було.

По хліб підвелася Жанна й натрапила на бабусин подарунок.

— Мамо, а це що за фігня? — Вона крутила книжечку здоровою рукою, розбираючи назву. — До нас приходили ці дивні сектанти? Які по поштових скриньках листівки пхають?

— Світлано, ти навіщо взагалі їх впускаєш? — Віктор зневажливо скосився на тоненьку книжку й скривився. — Привадимо, потім зачастять і гроші випрошувати почнуть.

— Її Раїса Петрівна залишила, — ніяково пояснила Світлана. — За Жанну тривожиться. Та й я теж.

Батько з донькою перезирнулися.

— Мамо, ну висновок ти читала. Рука зростеться, щеплення вже зробили. Не хвилюйся, все гаразд.

— Я про інше, зайчику, — м’яко зупинила її Світлана. — Чому ти бабусі неправду кажеш? Чому повертаєшся в брудному одязі? І поводишся незрозуміло.

Ложка з кашею завмерла в руці Віктора. Допрацювався: у нього під носом таке відбувалося, а він нічого не помічав.

— Доню, якщо тебе чимось спокусили, не думай, що все минеться без наслідків, — вела далі Світлана. — Або тебе змушують, тиснуть на тебе…

— Мамо, зупинися! — Жанна замахала лівою рукою, не даючи розмові піти вже зовсім не туди. — Ніхто мене ні до чого не примушує. І нічого такого я не роблю. Будь ласка, заспокойтеся.

Цього разу перезирнулися батьки.

— Хоча один секрет є, — зітхнула Жанна. — Я вам справді не все казала. Після школи ми з Дениском працюємо в притулку. Доглядаємо тварин: миємо вольєри, вигулюємо собак, граємося з ними. Допомагаємо їм звикнути до людей, шукаємо колишніх господарів або нових.

Світлана завмерла, лише вії розгублено здригалися. Ще одне зізнання увірвалося в їхній ранок.

Місяцем раніше Жанна сиділа із зошитом на підвіконні шкільного вестибюля й старанно щось писала. З підвіконь учнів зганяли і вчителі, і прибиральниці. Малечу ще можна було налякати дзвінком додому, старшокласники ж до таких погроз лишалися байдужими.

— Для жовтня погода — вогонь! — Денис підсів до подруги, із задоволенням доїдаючи шоколадний батончик. — Давай після уроків прогуляємося.

— Давай, — кивнула вона, відірвавшись від зошита. — Від задач уже голова пухне. Навіщо репетиторів так рано підключили? Зазвичай увесь клопіт починається лише після січня.

— Предки стараються. — Він витяг другу паличку батончика, розламав її й простягнув Жанні частину. — Їм аби заздалегідь кипіш зчинити.

— Якби все лише вступом обмежувалося… — Вона відкусила шоколад, несподівано засумувавши.

— Зрозуміло. Тобі терміново потрібні повітря, чай із сиропом у парку й свіжі історії. — Денис по-господарськи забрав у неї зошит і поклав до її сумки. — Зараз фізику висидимо й утечемо звідси…