Іра намагалася поговорити з чоловіком про його вечірні зникнення, а потім вирішила перевірити його слова за допомогою радіоняні

Запрошення на зустріч випускників йому переслав Ванько. Колись вони дружили в школі, тепер зідзвонювалися лише пару разів на рік, вітаючи одне одного з днями народження.

— Подивися, наші збираються, — сказав Ванько. — Я обіцяв хлопцям тобі переслати. Усі пацани будуть. Одразу не відмовляйся, подумай спершу. Посидимо, поговоримо, дізнаємося, хто як живе.

— Я б залюбки. Тільки в мене син нещодавно народився. Справ по вуха і вдома, і на роботі.

— То тобі тим паче треба відволіктися! І похвалитися є чим. Чи дружина в тебе мегера, не випускає?

— Ні, — відповів Коля, образившись за Іру. — Вона в мене все розуміє. Я поговорю з нею й потім скажу точно.

Пообіцявши обговорити запрошення вдома, він не став ділитися з Ірою своїми сумнівами. Один вечір нічого не змінить, вирішив Коля. Він же й на роботі затримується, а дружина ставиться до цього з розумінням.

До того ж відмова могла мати зовсім інший вигляд в очах шкільних друзів. Вирішать, що він тюхтій, підкаблучник, дружина в нього всім розпоряджається, а він перед нею плазує. Допустити таку думку про себе Коля не міг.

Трохи зачекавши, він написав Ванькові, що з дружиною все погоджено й на зустріч він неодмінно прийде. Самій Ірі вирішив повідомити безпосередньо перед вечором: тоді часу на роздуми в неї вже не залишиться.

Іноді виникало побоювання, що вона влаштує скандал, але Коля відкидав його. За весь час шлюбу він не пам’ятав жодного випадку, щоб Іра всерйоз на нього образилася чи почала заперечувати. Невеликі непорозуміння траплялися, тривалих образ — ні.

І вона справді відпустила його спокійно. Дорогою до однокласників Коля думав, яка в нього чудова дружина. Усе-таки він правильно зробив, запропонувавши їй вийти за нього.

Коли з’явилася Таня, веселощі вже були в розпалі. Коля розмовляв із Ваньком, але одразу забув, про що йшлося. Він дивився на дівчину, яка підійшла, з відкритим ротом.

Подорослішавши, Таня стала ще красивішою. Її маленька постать тепер мала жіночний вигляд. Великі чорні очі іскрилися, і в цьому блиску вгадувалася то хитрість, то життєва мудрість. Найімовірніше, обидві одразу.

— Привіт, хлопці! — сказала Таня, усміхнувшись саме Колі.

— Таню! Невже ти приїхала! — заговорили навперебій однокласниці. — Ми думали, тебе не буде. У тебе ж малюк!

— Мене в останню мить звільнили від клопотів, от і вдалося вибратися. Рада всіх вас бачити.

Відповідаючи подругам, Таня голови до них не повернула. Вона дивилася на Колю; останні слова призначалися йому.

— Добре, що вибралася! — озвалися однокласниці. — Від сім’ї теж треба відпочивати. Сідай із нами, розповідай.

Коля, можливо, чув розмови довкола, але змісту їх не вловлював. Уся його увага була прикута до Тані. Вона теж майже не відводила від нього очей.

Отямився він, коли хлопці почали розходитися. Поглянув на годинник і жахнувся: як швидко минув вечір. Уже пізно. Коля підвівся слідом за рештою.

— Мені теж потрібно додому. Маленький син, дружина напевно втомилася.

— Я з тобою, — охоче сказала Таня й підвелася.

Вони разом вийшли на вулицю. Але до своїх сімей не попрямували. Знайшли найближчий готель і винайняли номер.

Коли настав час прощатися, Коля запитав:

— Ти щаслива?

— Зараз — так. Цілком щаслива.

Таня кивнула, і йому здалося, що вона стала ще вродливішою, ніж була на початку вечора.

— Я не про це, — сказав він, похитавши головою. — Зі своєю сім’єю ти щаслива?

— Не знаю… Усе вийшло не зовсім так, як я очікувала, якщо чесно.

Вона знизала плечима й опустила очі.

— Степан тобі зраджує?

— Ні! Звісно, ні. Тут інше…

Таня спробувала знайти слова, потім різко видихнула, наче наважилася. Заговорила квапливо, затинаючись, немов боялася, що він не дасть їй договорити.

— Я зрозуміла, що моє життя — не моє. Мені все це не потрібне. Чоловік, сім’я… Навіть, Господи, самій страшно вимовити, навіть Роман, мій син. Я не відчуваю до нього прив’язаності. Материнський інстинкт — так це називають? У мене його немає. Може, зі мною щось не так. До ладу пояснити не можу, тільки знаю, що хотіла б жити інакше. А ти? Ти щасливий?

Коля зітхнув.

— До цього вечора я думав, що щасливий. Але побачив тебе й зрозумів: обманював себе…