Іра намагалася поговорити з чоловіком про його вечірні зникнення, а потім вирішила перевірити його слова за допомогою радіоняні

Таня сумно кивнула.

— Тільки тепер усе одно нічого не змінити.

— Чому? — обурився він. — Нам же й досі добре разом. Ми в цьому переконалися. Кохання залишилося, воно живе, отже, можна все повернути. Треба розповісти нашим сім’ям. Я не хочу знову з тобою розлучатися. Навіть уявити не можу, що знову тебе втрачу.

— Я теж не хочу, — усміхнулася Таня.

Її відповідь, її усмішка ще довго залишалися з ним.

Після кожного побачення Коля їхав додому з тією самою впевненістю: сьогодні він поговорить з Ірою. Розповість про все, попросить розлучення. Але варто було зайти до квартири, як рішучість зникала. Розмова знову відкладалася.

— Я пішла з дому, — одного разу повідомила Таня. — Хоча правильніше сказати, що дім пішов від мене.

— Що це означає? — Коля здивовано повернувся до неї.

— Я поговорила зі Степаном. Сказала, що так і не змогла його покохати. Що ми ніяка не сім’я, а сусіди, яких змушують жити разом старі сімейні правила. І що я хочу іншого життя.

— Про мене ти йому теж сказала?

Він запитав це, хоча заздалегідь знав відповідь.

— Звісно.

— Що він зробив?

— Нічого особливого. Викликав своїх батьків. Вони приїхали, забрали Романа й поїхали разом зі Степаном. Я залишилася тут сама. Сказали, що не бути з ними сім’єю — моє право, але дитину мені не віддадуть.

— Вони вивезли твого сина? — жахнувся Коля.

Він уявив, що було б, якби він сказав щось подібне Ірі. З поведінки Тані цього вечора неможливо було здогадатися, що в неї забрали малюка.

— Що ти зараз відчуваєш? — запитав він, співчутливо дивлячись на неї.

— Нічого, — спокійно відповіла Таня й знизала плечима. — Зовсім нічого. Хіба що стало легше, наче з плечей звалився важкий тягар. Тепер я вільна.

Вона наче навіть усміхнулася. Утім, Коля не був певен: можливо, йому здалося.

Додому він їхав, згадуючи, як спокійно вона говорила про від’їзд чоловіка й дитини. Таня заради нього відмовилася від усього. Отже, тепер його черга наважитися, зробити крок і поговорити з дружиною.

Однак удома йому спала на думку інша думка. Пояснюватися зовсім не обов’язково. Тепер можна зустрічатися з Танею в неї, не шукати готелю. Вона вільна й прийме його будь-коли. Потім він повертатиметься до Іри. Тут росте його Богдаша, і нікому не доведеться псувати нерви.

Саме тоді дружина дізналася про іншу жінку. Довелося сказати правду. Щоб хоч якось виправдати себе, Коля почав звинувачувати Іру: у його зраді винна вона сама.

Тепер, прямуючи на роботу, Коля згадував ранковий скандал із Танею. Він їхав пригнічений. Останнім часом такі сцени повторювалися дедалі частіше, і він уже думав, чи не варто їй звернутися до лікаря. Може, причина не в характері, а в здоров’ї. Висловити це він боявся: розмова могла закінчитися ще однією сваркою.

Вранці Таня обурювалася тим, що напередодні він знову пізно повернувся.

— Знову пив із Петровичем? Коли це скінчиться? Тепер я чудово розумію твою колишню дружину!

Коля дивився на неї спантеличено. Учора він прийшов тверезий як скельце. Вони з Петровичем до пізньої ночі розбиралися з черговою поставкою, яку не змогли здійснити вчасно.

— І що ж ти розумієш? — запитав він.

— Що ти готовий вештатися де завгодно, аби тільки не йти додому до мене!

Орендована квартира, яку вони знайшли майже відразу після початку спільного життя, потроху переставала бути любовним гніздечком. Вона дедалі більше нагадувала сцену драматичного театру.

Від думок про той ранок Колю відірвали гудок і удар у праві передні дверцята.

— Чорт, ще й аварія! — вилаявся він і вийшов подивитися, що сталося.

До нього кинувся водій добряче пошарпаної іномарки.

— Чоловіче, ти куди дивишся? Світлофора не бачиш? Чи кольорів не розрізняєш?

Лише тепер Коля зрозумів, що проїхав на червоне. Він зробив це машинально, навіть не помітивши сигналу: досі переживав ранкову сварку.

Через півтори години приїхав дорожній інспектор. Перевіривши документи, він подивився на Колю.

— У вас іще й права прострочені. Що ж ви такий неуважний? Продовжити забули, червоне світло проґавили?

— Вибачте. Замислився, — відповів Коля, знизавши плечима.

— Мабуть, добряче замислилися, — усміхнувся лейтенант…