Іра намагалася поговорити з чоловіком про його вечірні зникнення, а потім вирішила перевірити його слова за допомогою радіоняні

Коля вдень працював, і одноденні поїздки за місто для Іри залишалися недоступними. Вона сиділа вдома з Богдашею й виходила з ним у парк. Поки дитина спала у візочку, гуляти самій було нестерпно нудно. Тоді вона й згадала Таню. Подруга зраділа дзвінку й охоче погодилася зустрічатися на прогулянках.

Удвох час минав набагато веселіше. Можна було обговорювати, як змінюються малюки, розповідати про домашні справи, порівнювати сирочки з молочної кухні. Нарешті знайшлася людина, з якою вдавалося поговорити про всі материнські турботи: більше поділитися ними було ні з ким.

— У понеділок побачимося, як завжди? — запитала Іра наприкінці чергової прогулянки.

— Не знаю поки. Краще зателефонуємо одна одній, — Таня знизала плечима. — Степан казав, його батьки можуть приїхати. А коли — я забула. Для повного щастя тільки родиченьків і бракувало. Мені б із Ромою впоратися.

Іра згідливо кивнула. Вона розуміла, як важко з маленькою дитиною приділяти час іще комусь: сама б зайвої хвилини не знайшла. Але родичі, які приїжджали, могли виявитися й помічниками.

— А раптом його мама тобі допоможе? — запропонувала вона. — Залишиш Рому з ними й трохи відпочинеш, по магазинах сходиш. Не обов’язково ж тобі весь час довкола гостей танцювати. Хай і вони щось корисне для сім’ї сина зроблять.

— Хороша ідея, — вдячно всміхнулася Таня. — Якщо Степан погодиться, може, нас навіть удвох кудись відпустять. Ото було б здорово!

— Було б чудово. Дізнаєшся, коли вільна, — телефонуй, я поруч. Тільки не впевнена, що сама зможу сина з Колею залишити: він на роботі. Але раптом усе-таки вийде?

— Дякую.

На прощання вони обійнялися й розійшлися по домівках.

— Сьогодні ввечері затримаюся, — повідомив Коля, повернувшись із молочної кухні.

Він виклав продукти на стіл і почав збиратися на роботу. Іра в цей час годувала сина.

— Чому? Знову аврал?

Вечорами вона вже звикла розраховувати на чоловіка. Але якщо його затримували на роботі, сердитися було б несправедливо: після народження сина йому дали цілий тиждень відпустки замість належних трьох днів.

— Ні, однокласники збираються, — Коля похитав головою. — Я спочатку йти не хотів. Але майже всі хлопці будуть, а ми після випускного так і не бачилися. Мені ж теж є чим поділитися: батьком став, дружина в мене чудова, любляча. Ти не проти?

Ірі хотілося залишити його вдома. Вона цілими днями сиділа в чотирьох стінах, а він збирався до шкільних друзів. І все ж його бажання вона розуміла: приємно розповісти однокласникам і про хорошу роботу, і про чудового маленького сина.

— Іди, любий. Один вечір ми з Богдашею без тебе впораємося.

Вона вже подумки перебирала домашні справи: які доведеться перенести на наступні вечори, а з якими вдасться впоратися і з малюком.

На десяту вечора дитина давно спала, а Коля все ще не повернувся. Іра заснути не могла. Здається, вона трохи тривожилася за чоловіка, хоча собі в цьому зізнаватися не хотіла. Зателефонувати Тані було ще не надто пізно.

Подруга слухавки не взяла. Приблизно через двадцять хвилин прийшло повідомлення: «Не можу говорити. Якщо не терміново, то давай обговоримо завтра. О’кей?»

Ірі стало ніяково. У Тані ж свекри гостюють. А може, вона зараз із чоловіком — і тут цей дзвінок лише тому, що Ірі нудно. Навіть відповідь писати не варто було: навіщо ще раз відволікати подругу від відпочинку?

Вона ввімкнула якийсь дурнуватий серіал і непомітно для себе заснула. По півночі прокинулася, здивовано озирнулася й виявила, що Колі й досі немає. Тепер занепокоєння стало серйозним: навряд чи шкільна зустріч могла тривати так довго.

«Ти де?» — написала вона чоловікові.

Поруч із повідомленням залишилася одна галочка. Воно не було доставлене. Іра спробувала заспокоїтися й перебралася в ліжко, сподіваючись, що тепер довго крутитиметься й тривожитиметься. Та організм наче тільки й чекав нагоди лягти: сон прийшов майже відразу.

Близько шостої ранку син прокинувся й захникав. Іра розплющила очі — місце чоловіка було порожнім. Від думки, що він так і не прийшов, їй стало страшно, проте переляк не встиг розростися: двері спальні відчинилися, і з’явився усміхнений Коля.

— Привіт! Уже прокинулися?

— Ти тільки зараз повернувся? — Іра полегшено видихнула й підвелася до дитячого ліжечка.

— Ні, люба, ще вчора. Просто у вітальні ліг, щоб вас не турбувати. Ви так солодко сопіли.

— А о котрій прийшов? Мені здавалося, я тебе десь до другої чекала.

— Ірочко, не перебільшуй. Не знаю, коли ти насправді лягла спати, але о пів на другу я вже був в обіймах сну.

— Дивно, мені здавалося, пізніше… — замислено сказала Іра, але відразу повернулася до розпитувань. — Колю, чому так пізно? Ви весь цей час разом сиділи?

— Звісно. Спочатку майже всім класом. Потім почали розходитися, особливо дівчата: вдома справи, діти, чоловіки. На їхньому тлі ми просто нероби. Але нас це не зупинило: з мужиками пішли в бар і там, чесно кажучи, трохи перебрали. — Він ніяково всміхнувся. — Добре хоч вихідний сьогодні. Відпочину трохи…