Іра намагалася поговорити з чоловіком про його вечірні зникнення, а потім вирішила перевірити його слова за допомогою радіоняні

Ірі сподобалося гуляти о цій порі. Треба б частіше виходити раніше й Тані запропонувати: та, мабуть, і не знає, як добре тут уранці.

Іноді назустріч траплялися інші візочки. Одні котили батьки, інші — дідусі з бабусями. Іра з розчуленням дивилася на них. Вони дають мамам виспатися, а вона з Богданом — татові.

Удома вже було чути душ: Коля прокинувся. Вийшовши з ванної, він здивувався їхній ранковій відсутності.

— Я вас мало не загубив! Куди це ви із самого ранку вирушили?

— Спочатку на молочну кухню, потім у парк. Там уранці так добре! Думаю, може, нам і гуляти тепер раніше, Тані запропонувати. А з твоїм другом що сталося?

— Та все з ним нормально, — відмахнувся Коля.

— Розповіси?

— Вибач, він просив не розголошувати. Може, колись потім. Це ж не моя таємниця, зрозумій.

— Розумію. Але ти йому передай: нехай більше не викликає тебе серед ночі. У тебе маленька дитина.

— Передам обов’язково.

Згодом Іра вже не могла не помічати змін, хоча пояснити їх навіть самій собі не вміла. Коля дедалі рідше бував удома. То затримувався на роботі, то раптом згадував про якісь справи й ішов, залишаючи її із сином.

Відпочити майже не вдавалося. Іра втомлювалася і від щоденних турбот, і від того, що постійно залишалася з ними сама. На прохання чоловік не відповідав прямою відмовою: щоразу знаходилася вагома причина, через яку він не міг зробити того, про що вона просила.

Зрештою Іра зателефонувала Тані, яку вважала своєю найкращою подругою.

— Я вже не розумію, що з ним. Увесь час кудись зникає, Богданом майже не займається. А коли ми з Колею востаннє вдвох були, я навіть згадати не можу.

Таня кілька митей мовчала.

— Вибач, — невпевнено сказала вона, — а раптом у нього з’явилася інша?

— Ні, що ти! — гаряче заперечила Іра. — Він же нас із Богданом любить. У нього весь час якісь причини… Може, захворів і боїться мені сказати?

— Може бути й таке. Спробуй поговорити з ним відверто. Думаю, тоді він зізнається.

— Мабуть, ти маєш рацію. Треба сісти й усе обговорити.

Однак, коли Іра заговорила з чоловіком, той був зайнятий футболом. Від екрана Коля не відірвався.

— Та все зі мною нормально. Чому ти вирішила, що щось не так?

— Ти майже не розмовляєш зі мною, синові уваги не приділяєш. Разом давно не гуляли. Та й до мене коли ти востаннє виявляв увагу?

Коля кивнув, і далі стежачи за матчем.

— Ти ж навіть зараз мене не слухаєш, — сказала Іра, бажаючи перевірити, чи почує він бодай це.

Він знову кивнув. Тоді вона взяла пульт і вимкнула екран.

— Ти що робиш?! — Коля став дибки. — Матч закінчується! Негайно вмикай!

— Не ввімкну, поки ми не поговоримо, — похитала головою Іра. — І тихіше, Богдана розбудиш.

— Ах ось як!

Коля схопився з дивана. Одягнувшись майже миттєво, він вийшов і з такою силою грюкнув дверима, що Іра потім пішла перевірити сина.

Спочатку вона важко сіла на звільнене місце. По щоках потекли сльози. Таким чоловіка вона бачила вперше, і все ж була впевнена: причиною його поведінки був не футбол.

У радіоняні не було чути ні вовтузні, ні скиглення. Іра схлипнула, долонею витерла обличчя й вирушила до спальні подивитися, чи не розбудив Богдана грюкіт дверей.

Їй хотілося розповісти Тані, що сталося, і запитати, чи не зробила вона сама чогось неправильно. Але подруга не відповіла ні на дзвінок, ні на повідомлення. Отже, із цією бідою доведеться розбиратися самій.

Наступного ранку Коля повернувся з винуватим виглядом.

— Пробач, Іро. Я не хотів так… Сам не розумію, що зі мною відбувається.

Вона ще сердилася, але, дивлячись на нього, злитися далі вже не могла. Іра усміхнулася.

— Ти мене налякав. Більше так не роби, гаразд?

— Добре, — погодився Коля.

— Давай я кави зварю, а ти розкажеш, що з тобою.

Каву Коля випив із задоволенням. Пояснити до ладу нічого не зміг і поквапився на роботу. Поспіхом навіть телефон залишив на полиці для взуття…