Іра намагалася поговорити з чоловіком про його вечірні зникнення, а потім вирішила перевірити його слова за допомогою радіоняні

Ближче до обіду, повернувшись із сином із прогулянки, Іра помітила забутий смартфон. Перенесла його на стіл, щоб чоловік одразу побачив, коли прийде.

Останнім часом Богдан напрочуд мало вередував: їв, багато спав, і в Іри навіть з’являлася можливість відпочити серед дня. Вклавши його вкотре, вона сіла на диван і ввімкнула телевізор. Нічого цікавого не знайшлося.

Погляд зупинився на Колиному телефоні. Іра взяла його й виявила, що звук вимкнений. Вони завжди переводили телефони в беззвучний режим перед сном; мабуть, уранці чоловік забув увімкнути звук. Раптом хтось телефонував йому, поки телефон лежав тут?

Вона ввімкнула екран. На ньому, ще заблокованому, з’явилося повідомлення: «Привіт, коханий. Сьогодні як завжди».

Спочатку Іра не вловила змісту. Потім зрозуміла, тихо відклала телефон убік і замислилася.

— Колю, посидиш із Богданом пів годинки? Мені треба в аптеку встигнути, поки не зачинилася. Ліки перед сном треба прийняти, а я сьогодні на прогулянці забула купити. Ото я роззява.

Коля, який почувався винним, кивнув на знак згоди.

— Звісно, посиджу.

— Тільки тут із ним залишайся, добре? Він не любить лежати сам, коли поруч нікого немає.

— Добре, Іро, не хвилюйся.

У коридорі вона вдала, що одягається.

— Я пішла! — голосно оголосила Іра й демонстративно грюкнула дверима.

Замість того щоб піти до аптеки, вона безшумно стала біля власної квартири й увімкнула радіоняню, яку завбачливо прихопила із собою.

Майже відразу почулися Колині кроки — він вийшов зі спальні. Потім Іра почула тональний набір, гудки. На дзвінок відповіли радісним жіночим голосом.

— Коленьку, щастя моє! Ну скільки можна на тебе чекати? Чому так довго?

— Потерпи, ненаглядна. Дружина дитину на мене залишила, сама до аптеки побігла. Забула там щось купити. Скоро прийде, і я відразу до тебе. Так скучив, що аж до тремтіння хочеться якнайшвидше опинитися поруч.

Ніжність у його голосі була такою, що в Іри, яка стояла за дверима, усе затремтіло всередині.

— Я теж скучила, коханий. За моїм милим ведмедиком Клишоногим.

— А я — за своєю кицею. Як же солодко з тобою засинати.

Іра слухала й стримувалася, щоб не закричати. Відчай був таким, що хотілося негайно розчинити двері й влаштувати скандал. Тепер вона знала, що ховалося за Колиною зайнятістю: інша жінка. Не знала лише, чи давно це почалося і чому чоловік зрадив її та сина.

Але скандал налякає Богдана. Іра відмовилася від першого пориву й вирішила інакше.

— Знову йдеш проти ночі? — запитала вона, повернувшись нібито з аптеки й кинувши на стіл заздалегідь припасений блістер.

— Так. Петрович із сигналізацією розібратися не може, об’єкт не вдається поставити під охорону. Пізно вже, не залишатися ж йому там ночувати.

— Зрозуміло, — протягнула Іра, намагаючись здаватися довірливою, хоча всередині все клекотіло від гніву. — Нехай ще почекає, поки ми Богдана вкладемо. Може, за цей час сам розбереться.

— Сумніваюся. — Коля похитав головою, але сперечатися не став. Швидко набираючи щось у телефоні, пояснив: — Напишу, що затримаюся. Щоб не чекав даремно.

— Так, попередь.

Нагодований Богдан затишно засопів у ліжечку. Коля пішов одягатися, а Іра підійшла до нього в коридорі, піднялася навшпиньки й обвила руками його шию. Зазвичай так вона прощалася з ним, цілуючи в щоку.

— Ну й хто вона? — замість поцілунку прошепотіла Іра йому на вухо, намагаючись говорити якомога лагідніше.

— Хто? — Коля здригнувся, відсторонився й здивовано подивився на дружину.

Іра відразу відпустила його. Наступні слова прозвучали вже різко.

— Та, для якої ти ведмедик Клишоногий. Тепер послухай мене. Якщо сьогодні підеш, назад до нас із сином дороги не буде. Ти зрозумів? Петрович твій із сигналізацією вже впорався, а киця, видно, без тебе ніяк. Це ж до неї тобі так хочеться, аж до тремтіння?

Коля завмер. За кілька митей він отямився й усміхнувся з насмішкою.

— Отже, усю розмову чула?

— Який здогадливий! Розповідати нічого не збираєшся?

— Не збираюся. Усе одно не зрозумієш.

— Ти навіть не спробував. Звідки знаєш, що я не зрозумію? І давно в Петровича такі труднощі із сигналізацією?

— Хоч би що ти говорила, я сьогодні піду, — відрубав Коля.

— Іди, якщо хочеш. Тільки я вже попередила: назад не пущу, — відповіла Іра йому в тон. — То давно це у вас?

— Хочеш знати? Гаразд, слухай, — розлючено прошипів він. — Тільки потім не кажи, що воліла б нічого не знати.

— На тому вечорі я зустрів дівчину, яку кохав ще в школі, — продовжив Коля. — Ми тоді думали, що будемо разом завжди, тільки життя розпорядилося інакше. А варто було нам знову побачитися, як з’ясувалося: усе залишилося. Ми кохаємо одне одного сильніше, ніж у шкільні роки, і хочемо бути разом. Нам начхати на наші сім’ї, на те, що в обох діти. Нас уже ніщо не розлучить. Вона заради мене залишила чоловіка й маленького сина. Ти розумієш, на що вона пішла? А ти змогла б заради мене пожертвувати таким? Якщо думка чоловіка для тебе ще щось означає, послухай: після народження Богдана ти взагалі перестала мене помічати. І тепер скаржишся, що я не проводжу з тобою часу! Ти б спершу в дзеркало подивилася. І частіше туди зазирала. На опудало схожа: волосся замість зачіски стирчить із якогось короткого розкуйовдженого хвостика, обличчя зім’яте, весь час самі футболки та спортивні штани. Мені з тобою навіть із візочком вийти ніяково, куди вже запрошувати тебе кудись. Якщо себе до ладу привести не можеш, чого від тебе ще чекати? Якби кохала — хіба ходила б у такому вигляді? По тобі видно, наскільки тобі на мене начхати. Для тебе я вже не чоловік, а людина, яка приносить гроші…