Ірина жила сама, але чужі речі з’являлися у квартирі навіть після заміни замка

Про те, що в багатого нареченого немає грошей на весілля, Ірина промовчала. Нехай Наталія пояснює це сама.

У неділю у великій вітальні мати з донькою накрили святковий стіл. Чекали на Павла, Наталію та її обранця, проте першим несподівано з’явився Віктор. Про майбутнє знайомство він знав, але прийшов не заради нього.

— Сьогодні про все розповім, — шепнув він Ірині, вибравши хвилину.

Вона розхвилювалася, а він узявся заспокоювати: усе, що не робиться, — на краще. Сенсу його слів Ірина не зрозуміла, але тривога трохи відступила.

Невдовзі Павло приніс два букети — для неї та Людмили Григорівни. Мати майже не цікавилася залицяльником старшої доньки. Їй не терпілося побачити Наталочку з нареченим.

За кілька хвилин увійшла Наталія зі своїм обранцем. Людмила Григорівна розчаровано відвернулася до вікна: на нареченого молодшої доньки їй навіть дивитися не хотілося. Сам собою він був начебто симпатичний. Дорогий костюм, густа чуприна, гарна борідка й вуса; з-за окулярів у золотій оправі на гостей уважно дивилися чорні очі. Але чоловік виявився невисоким — мало не на голову нижчим за Наталію. Для матері цього було досить, щоб розчаруватися у виборі доньки. Вона не розуміла, як її красуня могла зупинитися на такому нареченому. Попри всю його доглянутість і дорогий одяг, парою Наталії він їй не здавався: донька могла б знайти чоловіка собі до пари.

— Знайомтеся, мій наречений Микола, — оголосила Наталія з чарівною усмішкою.

Той злегка схилив голову й недбало кивнув присутнім. Наталія представила йому гостей; тільки Віктора вона не знала.

— Віктор Ковальчук, — відрекомендувався він сам і по черзі потиснув руки чоловікам.

Ірина запросила всіх до столу. Коли наповнили чарки й келихи, Віктор несподівано першим узяв слово:

— Пропоную ще раз познайомитися з усіма, хто тут зібрався.

Ірину неприємно вразило, як злякалися Павло з Миколою. Наталія зблідла. Лише Людмила Григорівна слухала з цікавістю, чекаючи продовження.

— Перед вами Микола Бондар, — Віктор указав на чоловіка, якого представили як нареченого. — Відомий кишеньковий злодій.

— Який іще кишеньковий злодій? — Людмила Григорівна грізно глянула на нього.

— Саме так. У в’язниці побував тричі, хоча строки отримував невеликі.

— Знаєте що! — обурився Микола, підводячись. — Із людьми, які дозволяють собі говорити про мене таку гидоту, я сидіти не збираюся.

Віктор різко посадив його назад і неголосно сказав йому на вухо:

— За дверима тебе вже зустрінуть.

Микола притих. Віктор повернувся до Павла.

— А це Павло Бондар. Рідний старший брат Миколи. Усі злочини молодший скоював із його намови.

— Що?.. — Ірина зблідла. — Не вірю тобі. Такого не може бути.

Віктор подивився на неї зі співчуттям.

— Боюся, злочини — ще не найтяжче з того, що тобі доведеться дізнатися. Справжній наречений Наталії — Павло. Вони збиралися приховувати це, поки ти не даси три мільйони на весілля.

— Ні… Не може бути, — розгублено прошепотіла Ірина.

Тоді Віктор дістав копію заяви про реєстрацію шлюбу. На ній стояли підписи Павла й Наталії.

— Але як же… — Щоками Ірини текли сльози. — Для чого ви мені брехали? Навіщо все приховували?

Віктор погладив її по плечу й трохи помовчав, даючи оговтатися.

— Тепер про головне. Усе це вигадала Наталія. Вона хотіла, щоб тебе визнали неосудною й поклали до лікарні. Тоді можна було б стати твоїм опікуном, отримати змогу розпоряджатися майном і грішми.

Він пояснив, як сестра вмовила Павла вдавати закоханого.

— Павло погодився тому, що заборгував величезну суму. На погашення в нього залишився лише місяць. Ось заради чого він удавав перед тобою закоханого чоловіка, — продовжив Віктор. — Але Наталія мала свої розрахунки. Вона розуміла: якщо він одружиться з тобою, їй самій твоїх грошей уже не бачити. Тому волі йому не давала, доводити справу до весілля з тобою не дозволяла. А сама тим часом намагалася домогтися іншого: щоб ти збожеволіла. Тоді доступ до твоїх грошей отримала б вона, ставши твоїм опікуном.

Віктор розповів про дублікати ключів, які Наталія передала Миколі.

— Навіть із нового ключа зліпок зняла, — продовжив Віктор. — Пам’ятаєш, ти по краплі для неї бігала? Поки тебе не було в кабінеті, вона все й зробила. Напад був удаваний…