Ірина жила сама, але чужі речі з’являлися у квартирі навіть після заміни замка

Хіба могла в неї, визнаної красуні, від якої втрачали голову всі хлопці, народитися така донька? Чоловік теж був вродливий, але й батькових рис у дитині вона не знаходила.

У батька пояснення було ще коротше:

— Серцю не накажеш.

Ні любові, ні жалю, ні доброго почуття до старшої доньки в ньому не було. Іра приблизно з трьох років дивилася на батьків вовченям: то ховалася за шафою, то визирала з-під столу. Худенька, залякана дівчинка росла, мов дика трава. Вдома її ніхто не кривдив, навіть не сварив — до неї просто нікому не було діла.

Вона забивалася в якийсь куточок, намагалася не заважати й не докучати, уже розуміючи, що нікому не потрібна. Батьків такий стан речей цілком влаштовував. Старша донька не плутається під ногами — і добре.

Наталочка від самого народження була схожа на батька. Ласкава, ніжна, хоч і вередлива, вона майже не сходила з батьківських рук, постійно отримуючи увагу обох. Пухкенька, рожевощока малеча виросла високою, ставною, як батько, красунею. Весела вдача, щаслива усмішка — і нескінченні бажання, вимоги.

Ірина не наважувалася нічого попросити: однаково не почують. Наталі ж хотілося всього на світі, і варто було їй про це сказати, як мати чи батько відразу обіцяли виконати бажання. Будь-яке її нездужання ставало сімейною трагедією. Досить було пошморгати носом, щоб Людмила Григорівна викликала педіатра.

Літня лікарка невдоволено оглядала молодшу доньку, а потім зверталася до матері:

— Нічого страшного, все в неї добре. Покапаєте краплі день, і нежить мине. А Ірину чому досі на щеплення не привели?

— В Ірини здоров’я богатирське, — заперечувала Людмила Григорівна. — Нічим ніколи не хворіє.

Лікарка у відповідь лише всміхалася. Вона досить добре знала цю сім’ю, щоб бачити, наскільки по-різному тут ставляться до двох доньок. Таке ставлення дуже її дратувало. Виклик міг бути пов’язаний із нездужанням Наталі, але самим оглядом молодшої дівчинки лікарка ніколи не обмежувалася: неодмінно оглядала й Іру. Для старшої в неї знаходилися ласкаві слова й жарти. З нею розмовляли доброзичливо, їй приділяли увагу — і дівчинка щоразу думала про те, як було б добре, якби ця літня добра жінка була її мамою.

Ідучи, лікарка майже завжди неголосно радила Людмилі Григорівні менше балувати Наталю, а Ірочці приділяти більше уваги. Одного разу батько грубо урвав її:

— Без вас розберемося, як нам у своїй сім’ї жити.

Майже третя ночі. Ірина давно лягла, але заснути так і не змогла: за одним спогадом про батьків приходив інший, потім думки знову поверталися до молодшої сестри.

Після заміни замка минуло два дні. Павло ще не повернувся, й Ірина намагалася зайняти себе роботою. Однак уранці, щойно вона дісталася свого кабінету, на порозі з’явилася Наталія.

У свої тридцять три роки молодша сестра мала здоровий і життєрадісний вигляд. Красива, яскрава, із дзвінким голосом і розкотистим сміхом — такою Ірина звикла її бачити. Зараз Наталія кліпала віями й благально дивилася на неї.

— Ірочко, пробач, знову доводиться тебе просити. Грошей зовсім не лишилося. Виручиш мене?

Ірина неквапно оглянула сестру. Свіжий манікюр, вії, дорогий макіяж, зроблений професійною рукою… Судячи з усього, у салоні краси Наталія недавно залишила чимало.

— Ні, Наталю, — відповіла вона й сама здивувалася злості у власному голосі. — У нас була домовленість: я даю тобі по двадцять тисяч на місяць. Не вистачає — влаштовуєшся на роботу. Чи ти вже не пам’ятаєш?

— Ірочко… — Обличчя Наталії стало засмученим. — Тобі ж п’ятдесят тисяч дати — дрібниця. А мені за них цілий місяць горбатитися доведеться. Зовсім мене не шкода?

Щільніше причинивши двері кабінету, Ірина сіла за стіл. Досить. Вона більше не мала наміру миритися із сестриним нахабством і ненаситністю.

За п’ять років життя в столиці Наталя лише двічі спробувала працювати. Причому обидва місця знайшла їй Ірина. У дорогому ресторані молодша сестра протрималася офіціанткою тиждень, після чого оголосила, що страшенно втомлюється. Бігати цілий день від столика до столика, догоджаючи примхливим відвідувачам, за її словами, було принизливо. Робота нянечкою в дитячому садку виявилася анітрохи не кращою: там Наталія витримала три дні.

Розмову, яку Ірина давно відкладала, більше відкладати не хотілося. Терпець урвався…