Ірина жила сама, але чужі речі з’являлися у квартирі навіть після заміни замка

Хоча було вже пізно, Ірина зателефонувала своїй єдиній подрузі Олені. Шість років минуло від її весілля з іноземцем; тепер Олена жила в Німеччині.

— Іриночко? — У голосі Олени чулися тривога й подив. — Чому ти телефонуєш серед ночі? Щось сталося?

Подруга не спала: у маленького сина піднялася температура, і вона сиділа біля його ліжка.

— Олено, здається, я божеволію, — випалила Іра. — Мені страшно.

— Ну заспокойся, — засміялася Олена. — Ті, хто божеволіє, самі про це не здогадуються. Розкажи-но, що в тебе там відбувається.

Ірина почала із силуету у вікні. Потім розповіла про чашку, що невідомо звідки взялася, стукіт у стіну й ковбасу, яку щойно виявила в холодильнику.

— Я на всі сто впевнена: у мене у квартирі хтось буває, — сказала Ірина.

— А я думаю, ти перевтомилася, — упевнено відповіла Олена. — Тобі терміново потрібна відпустка. Приїжджай до мене.

Розмова затягнулася. Ірина слухала спокійний голос подруги, її трохи глузливі заперечення, і тривога потроху відступала. Наприкінці розмови вона вже погоджувалася: відпочити справді необхідно.

Вони встигли попрощатися, але Олена раптом затримала її:

— Ірочко, ще ось що. Встанови вдома відеокамери, щоб не мучитися даремно. Подивишся й переконаєшся, що все це твоя буйна фантазія. А ковбасу могла машинально в кошик покласти: думаєш про свої проєкти, береш продукти… Потім на касі серед покупок її й не помітила.

Закінчивши розмову, Ірина з досадою подумала про камери. Таке просте рішення — чому ж їй самій воно не спало на думку?

Через три дні повернувся Павло. Удень зателефонував і пообіцяв увечері зайти. Ірина замовила в ресторані святкову вечерю, гарно накрила стіл, поставила свічки. До восьмої вечора все було готове.

Сьогодні вона чекала на пропозицію. Павло й раніше здавався їй показним красенем: сухорлявий, спортивний, із густим русявим волоссям, чарівною усмішкою й оксамитовим баритоном. Чим вона зуміла привабити такого чоловіка, Ірина до кінця не розуміла. Але тепер сподівалася почути від нього більше, ніж освідчення в коханні.

Павло прийшов вчасно. Приніс великий букет яскраво-червоних троянд і маленьку коробочку з дорогими парфумами.

— Як же я скучив, — сказав він, ніжно обіймаючи її. — До зустрічі дні рахував.

— Ти ж обіцяв поговорити зі мною про щось важливе? — запитала Ірина, запрошуючи його до столу.

Відкладати головне вона не звикла. Роки самостійного життя привчили її підходити до будь-якого питання по-діловому.

Їй здалося, що Павло зніяковів, хоча невдовзі опанував себе. Сів, відкоркував шампанське, почав наповнювати келихи. Усе це він робив так повільно, що Ірині стало неприємно: ніби навмисне зволікав, поки вигадував відповідь.

Він простягнув їй келих, неквапно взяв свій і лише тоді подивився на неї.

— Сонечко, я маю перед тобою вибачитися. Я обіцяв повернути гроші через три місяці. У поїздці був час усе порахувати, і тепер бачу: потрібну суму зберу лише через п’ять.

— Більше нічого? — Голос Ірини згас, приховати розчарування не вдалося.

Вона все ще сподівалася, що він спершу хоче владнати грошові справи, а потім скаже головне.

— А ти чого чекала? — Павло здивовано подивився на неї.

— Я вже вирішила, що сталося щось страшне, неприємне, — засміялася Ірина. — А два зайві місяці почекати — дрібниця. Навіть говорити не варто.

Вірити в те, що весілля знову відкладається на невизначений термін, їй не хотілося. Вона сердилася на Павла й відчувала розчарування, але псувати зустріч не стала. Спершу все обміркує, потім сама заговорить про їхнє майбутнє.

Два дні Павло провів у неї. За цей час Ірина не помітила нічого, що вказувало б на чужу присутність, і вирішила поки не розповідати про дивацтва. Ще подумає, що з головою в неї негаразд.

На третій день Павло зібрався до свого офісу. Комп’ютери доставили, настав час братися до встановлення. Він попередив, що на це знадобиться три-чотири дні. Ірина розраховувала за цей час придумати, як усе-таки з’ясувати його плани на їхнє спільне життя.

Біля входу до офісної будівлі стояли троє її співробітників. Щойно Ірина вийшла з машини, усі троє поспіхом зникли за дверима. Увійшовши слідом, вона побачила заплакану Таню.

— Таню, що сталося? — суворо запитала Ірина…