Ірина жила сама, але чужі речі з’являлися у квартирі навіть після заміни замка

Молоденька секретарка опустила очі й нічого не відповіла. Далі виймала свої речі зі столу й тумбочки. Літня прибиральниця, яка неподалік протирала підлогу, докірливо подивилася на Ірину й похитала головою.

— Зайдіть до мене, — наказала Ірина прибиральниці.

Коли вони опинилися в кабінеті, вона зажадала:

— Поясніть, будь ласка, що з Танею.

Прибиральниця дивилася на неї так, що Ірина аж здивувалася: в одному погляді поєдналися образа, обурення й безмежний подив.

— Ірино Степанівно, оце так… — видихнула жінка й без запрошення сіла. — Самі ж Таню вигнали. А що їй написали! Ображайтеся на мене, якщо хочете, тільки нормальний керівник собі такого не дозволяє. Ніколи б не повірила, що ви здатні так учинити.

— Що саме я написала? Про яке повідомлення ви говорите? — насупилася Ірина.

— Про те, яке сьогодні вранці надіслали їй на телефон, — з викликом відповіла прибиральниця.

З’ясовувати це Ірина пішла відразу. Вийшла з кабінету й попросила в Тані телефон. Повідомлення надійшло сорок хвилин тому:

«Таню, твоя робота мене більше не влаштовує. Ти неохайна, доручення не виконуєш як слід. Я втомилася вибачатися перед клієнтами за твої помилки й грубість. Відсьогодні ти звільнена».

Відправником значився її власний телефон. Але Ірина точно пам’ятала: сорок хвилин тому вона сідала в машину. Жодних повідомлень нікому не писала. І претензій до Таниної роботи в неї ніколи не було.

— Таню, послухай мене, — сказала вона заплаканій дівчині. — Я тебе не звільняла. І твоєю роботою завжди була задоволена. Якби вирішила попрощатися з тобою, сказала б сама, ти ж мене знаєш. Схоже, у телефоні якийсь вірус. Із ним я розберуся, а ти спокійно працюй.

Повернувшись до кабінету, Ірина зачинила двері й нажахано втиснулася в крісло. Тепер лишалося два пояснення: або з’явився смертельний ворог, готовий за будь-яку ціну отруїти їй життя, або вона справді втрачала глузд і вже не пам’ятала власних учинків.

Вона вирішила взятися за це впритул, віддати всі сили пошукам пояснення. Відразу записалася до психотерапевта, але прийняти її могли лише завтра.

Чекати склавши руки Ірина не стала й зателефонувала Вікторові, знайомому фахівцеві із систем безпеки.

— Приїжджай, будь ласка. У мене великі проблеми.

Що саме вона скаже йому при зустрічі, Ірина уявляла насилу: від страху їй важко було думати. Але в одному вона не сумнівалася — Віктор зуміє допомогти.

Знайомі вони були вісім років. Коли в котеджах і дорогих квартирах, над якими працювала студія, наставала пора встановлювати системи безпеки, Ірина завжди зверталася до нього. Він вважався одним із найкращих у своїй справі, і довіряла вона йому беззастережно.

Не минуло й пів години, як Віктор увійшов до кабінету.

— Привіт, — швидко сказав він, сідаючи навпроти.

Ще телефоном напружений голос Ірини підказав йому, що сталася біда. Тепер він бачив її незвичну блідість і дрібне тремтіння рук: вона метушливо перебирала папери, не знаходячи їм жодного застосування.

Біля ноутбука стояла фотографія. Віктор узяв її: Ірина з букетом, поруч Павло.

— Що за мачо тут із тобою? — запитав він із невимушеною усмішкою.

— Павло, мій наречений, — нервово відповіла Ірина. — Ми незабаром збираємося одружитися.

— Он як…

Вона не помітила, що після цих слів його усмішка згасла. Віктор кохав її вже багато років, але зізнатися не наважився б. Красивій і розумній жінці, успішній у справах, хоча й не надто впевненій у власній привабливості, потрібен був, на його переконання, чоловік заможний, удачливий, гарний. Куди вже йому — простакові й невдасі.

Утім, зі своїми почуттями він швидко впорався. У коханої жінки неприємності, а отже, зараз треба їй допомогти.

— Про нареченого ще встигнеш розповісти, — продовжив Віктор. — Краще поясни, що сталося.

Ірина почала з незнайомого силуету, поміченого у своєму вікні. Розповіла про стукіт у стіну, про речі, які хтось переставляє у квартирі, і нарешті показала, до чого дійшло: секретарка отримала повідомлення про звільнення, надіслане з її телефону.

— Вікторе, тільки нехай це залишиться між нами, — пошепки попросила вона. — Боюся, що я божеволію.

Він не засміявся, не кинувся її заспокоювати, не став підштовхувати навідними запитаннями. За плечима у Віктора було понад десять років слідчої роботи; здивувати його було важко…